Сьогодні, 9 березня — день народження Тараса Григоровича Шевченка — українського поета, прозаїка, мислителя, живописця, гравера, етнографа, громадського діяча, національного героя і символа України, діяча українського національного руху, члена Кирило-Мефодіївського братства і академіка академії мистецтв. Його збірка «Кобзар», вважається основою сучасної української літератури.

О. Афанасьєв-Чужбинський (український письменник, етнограф, фольклорист, історик, мовознавець), який в середині XIX століття служив на Кавказі, писав: «Скрізь, де знаходив кілька українців, чи в колі чиновників, чи в якомусь полку, скрізь зустрічав я пошарпані екземпляри „Кобзаря“ та „Гайдамаків“ і повне, щире співчуття до їхнього автора».

У 1847 році Шевченка арештували після проведеного обшуку, де знайшли вірші, які, на думку жандармерії, «могли посіятись і згодом укоренитися як мрії про повернення часів Гетьманщини, й про можливість Україні існувати як окремій державі». Участі поета в Кирило-Мефодіївському товаристві слідство довести не змогло. За ґратами він пробув два місяці, де написав вірш «В казематі». Після цього його призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус на невизначений термін із забороною писати й малювати. 30 травня 1847 року поета передали в інспекторський департамент військового міністерства, де його взяли під арешт як «секретного арештанта», встановивши спеціальний пост вартового.

Було видано розпорядження вилучити з бібліотек і заборонити продаж виданих раніше творів Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша і посилити нагляд за діячами, «які переважно займаються „малоросійськими“ старожитностями, історією і літературою». За поему «Сон», цар Микола I вважав Шевченка «особистим ворогом». У 1850 році Шевченка у якості солдата відправили у заслання на Мангишлацький півострів на узбережжя Каспійського моря у Казахстані під особистий нагляд унтерофіцера і єфрейтора. У 1857 році, через 2 роки після смерті царя Миколи I,  за клопотанням близьких впливових друзів, Шевченка звільнили з військової служби, і він під наглядом поліції оселився в Нижньому Новгороді, де зміг малювати і писати вірші, а пізніше виїхав до Москви, потім до Петербурга. Йому дозволили відвідування Академії мистецтв з умовою, щоб за ним вівся належний нагляд. Шевченку також дозволили друкуватись при умові попередньої цензури, тому зі збірки його віршів вилучили  вірш «Думи мої, думи мої», оскільки на погляд цензорів в ній «занадто гірко висловлюється скорбота автора про знищення козацької вольності», та частину інших віршів. Академія мистецтв високо оцінила талант Шевченка-гравера і винесла попередню постанову про призначення його в академіки і задала програму на звання академіка з гравірування.

5 травня 1859 року Шевченко подав заяву в Академію мистецтв з проханням надати йому дозвіл і клопотання на проїзд в Україну і 25 травня отримав його і продовжив свою творчість на Батьківщині. Восени Шевченко повернувся до Петербурга і клопотав про придбання участка землі під Каневом для проживання, але місцеві поміщики цьому перешкоджали, не бажаючи мати своїм «сусідом» революційного поета.

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним наглядом поліції, однак це не завадило йому створити багато нових творів. Поет помер о п'ятій годині ранку, 26 лютого 1861 року, внаслідок паралічу серця. Згідно із заповітом, за клопотанням його друга Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу, тіло Шевченка перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Шевченко написав 237 віршів та поем, із них 235 українською та 2 російською мовами, багато художніх картин а також багато прозових творів.

Поезію Шевченка високо оцінили у всьому світі. Не зважаючи на українську тематику, його твори перекладались і видавались в багатьох країнах, зокрема у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Англії, Франції, Італії, США, Канаді, Індії, Китаї, Японії та ін. Джон Ф. Кеннеді у свій час сказав: «Я радий, що можу додати свій голос до тих, що вшановують великого українського поета».

Творчість Шевченка стала духовною основою формування сучасної української нації, джерелом національно-політичної свідомості. Він вважається основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. На сьогодні більша частина літературних творів й документів Шевченка зберігаються в Інституті літератури, а художні — в Національному музеї, які носять його ім'я. Шевченкознавцями Інституту літератури та вченими України і зарубіжжя укладено і видано Шевченківський словник у 2-х томах та Шевченківську енциклопедію у 6-ти томах (2012—2014). В світі налічується 1384 пам'ятників Шевченку — це найбільша у світі кількість монументів, встановлених діячеві культури.

Однак, сьогодні вшановування творчості Тараса Шевченка не подобається не лише рашистам, але й тим, які вважають себе вкраїнцями. Для прикладу, український промосковський публіцист з Києва, член проросійської партії «Російський блок» Олесь Бузина в паплюженні всесвітньо визнаного поета дійшов до того, що присвятив цьому плюндруванню окремий пасквільний літературно-публіцистичний твір, де у різний спосіб (посиленням акцентів на негативних моментах біографії, використання вирваних із контексту фактів та недоведених даних або суб'єктних оцінок) намагався представити читачеві виключно негативний образ Тараса Шевченка.

Шевченкознавець Зінаїда Тарахан-Береза з цього приводу написала таке:

«Нашими недругами був вибраний відповідний момент (час переоцінки духовних цінностей), щоб покінчити нібито з „культом“ Шевченка, а насправді ж для того, щоб скинути його з тієї висоти, на яку підніс його (ще за життя) рідний народ… Цей наступ розпочався спершу під виглядом „захисту“ Шевченка від канонізації й маніпулювання його ім'ям та перетворення його в ікону або ж хоругву, а завершився найцинічнішою десакралізацією яка заявилася у вигляді окремого видання, попри обурення та протест громадськості України. Далекосяжною виявилися мета цих публікацій — дискредитувати геніального поета, щоб скинути його з літературного Олімпу, скомпрометувати як людину і, навіть, викреслити із життя та пам'яті українського народу!».

Сьогодні антиукраїнську справу Олеся Бузини продовжує анонімний тролебот, який називає себе вкраїнцем і на площадці інтернет ресурсу https://site.ua/ діє під позивним repl one.

Якщо Бузина називав Шевченка хуторським філософом, то цей корисний ідіот назвав його конченим селюком, а його визнану світом творчість — гнійним маразмом: 

Його пасквілі в дусі О. Бузини на адресу визнаного всім світом геніального поета цілком вписуються у його прокремлівські наративи в дусі А. Шарія, які він, прикриваючись антиросійською риторикою, просуває на українських сайтах і соціальних мережах і які зводяться приблизно до такого: «Вшановування Шевченка — це некрофілія», «Все пропало!», «Україна програє!», «Перемогти Росію неможливо!»; «Ніяких кордонів 91-го року!» «Треба відмінити мобілізацію!», «Потрібно віддати загарбані території, капітулювати і домовлятись з путіним»; «Дайте мені можливість втекти з України!»; «Заборона втікати з України під час воєнного стану — це порушення Конституції! ; „Західні партнери погані, вони вбивці, проти України“, „командуючі ЗСУ погані і безграмотні“, „Вся влада погана“, „Бабченко — виборець Порошенка“, „Виборці Порошенка бла-бла-бла“; „Нафронтовики бла-бла-бла“, „НАТО бла-бла-бла...“ .

Але, дасть Бог, прийде час, коли здійсняться мрії справжнього українця, нашого Кобзаря:

... Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить...

Тілько ворог, що сміється...

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине —

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

************************

************************

„… І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі“