От ви не вірите у прикмети, а даремно.
Розкажу вам одну історію.
Практично усю мезозойську еру, а це приблизно 160 мільйонів років підряд, на Землі усім заправляли динозаври. Гігантські ящери ходили по планеті, роздавали усім копняки наліво і направо, періодично зупиняючись, щоб видати страшне ревіння. Одночасно йти і страшно ревіти дуже складно, спробуйте якось.
Так от. У той же час десь там унизу, поміж їх гігантських м'язистих лап бігали маленькі неоковирні створіння – перші ссавці, наші предки. Їх шанси хоч якось конкурувати із динозаврами нагадували за формою отвори їх нірок, в котрих ховались – нульові, короче. Весь день вони в основному сиділи по норах і тремтіли від жаху, слухаючи як гупають вгорі тиранозаври рекси та інші велоцираптори. А вночі тишком вибігали, злодійкувато хапали будь-що поживне, що було поруч нори і швиденько втікали назад. Тако навіть зараз і не впізнати ту нашу поведінку у рестораціях, де ми зверхньо відчитуємо офіціантів за запізнення із подачею дижестивів, пра"?
Іноді, коли все було особливо тихо, котрийсь із дрібних ссавців насмілювався зупинитись на секунду-дві і кидав погляд на всипане зорями нічне небо, що відбивалось у їх змучених очах.
І раптом котроїсь ночі один із переляканих і вічно голодних зауважив на нічному небосхилі маленьку яскраву цятку, котра наближалась, поволі збільшуючись у розмірах.
- Зірка падає! Загадуй бажання!
І бідна звіринка, заплющивши очі, з усіх сил забажала жити у затишному світі з тротуарами, мощеними бруківкою, щоб суші привозили додому, щоб гріли батареї і ніхто не тупав по стелі (з останнім фіг, канєшно).
Далі гігантський метеорит (а це був він, та, от ви молодці) жахнув десь в районі півострова Юкатан, підняв хмару пилу, котра заступила сонце і в результаті загинуло 75% усього живого на планеті із динозаврами включно.
Але вгадайте хто вижив.
Ті, хто хоч і жили у темряві, але вірили у світле майбутнє.
