Колись, у вільні часи, сиділи на фронті і випивали чай. Ми ж волонтери!
Досить позаду передових позицій. Майже тил. Ближче нас не пустили.
Була лінива тиша.
Цегляну хату укріпили, обсипали землею. Вікна перетворили в бійниці. Форт-пост.
Шифер посікло, але дощ тримало… Всім все було пофіг, як у добробатах. Хоча, бойовий дух був неймовірно високий.
Біля вікна на сошках, стояла якась просунута снайперська гвинтівка. Націлена на ворожі позиції. Готова до бою. Лише натисни!
Всі, відповідно, до неї приклалися, мабуть мріючи ловко зняти сепара. А їх не було!
Врешті, молоді набавилися, і ружжо дісталося мені.
Я вперше був так близько на нулівці, тож жадібно все розглядав. Хоча, нічого цікавого не бачив.
І раптом, просто в центрі тієї надпотужної оптики, виник пацаньонок з двома котелками в руках і АКМ за спиною. Сепар. Ворог.
Все було якось нереально близько. Жахливо близько. І деталі. Абзац.
Його лице чомусь нагадало мені дружбана Вовку, з яким ми колись хрестили
його первінця у церкві у Кутейніковому, це під рідним Іловайськом.
Хрещеник?
Я довго про це думав, мабуть ні, не син Вовки. А раптом…
Пацан був без каски. Навіть не підозрював, що я його бачу в приціл.
Мій палець був на курку. Можна було обрати – грудь чи голова.
Колись придумав легендарну Партію снайперів, де снайпер БОГ! А тут ні.
Можна було безкарно і непомітно вбити Людину.
Я не зміг.
Не розумів для чого. І за що.
До речі, це жах. І вбити ворога і не вбити. Але, я ж не солдат!
Потім дивився відео Оленки Білозерської, коли вона пристрілила кількох. І вона тоді не була солдатом…
Якийсь дикий моральний вибір.
Чомусь Оленку підтримую… Вважаю її героєм. Будні війни…
Через три роки зустрів Петра з тої позиції. Розповів. Він посміявся.
Сказав, що вони тих пациків щодня бачили. Ловили офіцера. Впіймали.
Потім я взяв свого Малого в АТО і ми теж опинилися під снайперами. Вже ДНР. Вціліли.
Якась емоційна історія вийшла.
Не вбивайте просто так.
Солдати вбивають лише ворогів…
Віктор Тригуб
(спроба оповідання, літературний твір)
