Ранок. Близько дев'ятої. Поїзд до прифронтового Запоріжжя. Три сусідки по купе гаряче обговорюють, як непогано біженцям живеться за кордоном. І допомога гарна, і пенсія у місцевих 600 євро, і до Хорватії на вихідні, і... взагалі класно. А у нас пенсія 3 тис. гр. і війна. Я мовчав. Я в окопах, інтернету нуль, новин нуль, як там за кордоном добре, не уявляю. Я їх не осуджував, ні. В 90-х вони ще молоді «топили» за комуняк та псевдо- демократів на виборах, кляли націоналістів та їх пророка Степана Бандеру. В 2000 молилися, «двічі не засудженому зеку», повірили його обіцяні, що простий люд буде жити заможно, як і він. В останні вибори довірились «королю ги-ги», і теж пролетіли. Не життя, а жах. Вони не розуміли чому так погано живуть. Згадалося з Святого Письма: що посіє людина, те і вродить,а потім і пожне.
