Військовий шпиталь. Середина червня. Палата на шістьох, я з дрібницю, решта по серйозному, але жити будуть.
Він мовчав. Йому десь під сорок. Ні, він розмовляв, але не зі мною, ігнорував п'ять днів чи шість. Нарешті до нього заїхали побратими на пару годин, підігріли. Його прорвало Слава Богу. — Давно ти ну, цей увірував? — Давно. В 15 — тому, в Дебальцево. — А попом давно? - Давно. П'ять років. Але пообіцяв Богу, що буду Йому служити ще там, якщо виживу. — От і я Йому повірив. І молився щоб зберіг. Майже чотири місяці в Бахмуті, скільки боїв, не рахувати. А зараз поряд за містом. Задумався, а чому живий ще? Мабуть Він спасає. Почав боятися, хочеться жити, якось непомітно для себе почав молитися. Пообіцяв Йому, що якщо виживу, змінюся, одружуся, ну стану новим. А Він бач, як допоміг. — Воїн протягнув до мене ліву руку, на долоні не доставало трьох пальців. — Мабуть Його немає, чи Він мене не чує. — Він є. І Він чує. І допомогає. Якщо б не рука твоя, то в слідуючому бою ти втратив би життя(це не я говорив, це Дух Святий), отже живи і виконай свою обіцянку Йому(це вже я).
