Витоки
Кривопис: утопитися в польській калабані?
Вони гадали, що досить змавпувати чужі зразки й слова, як справа України вже буде полагодженою!
Микола СЦІБОРСЬКИЙ
З огляду на величезну кількість грубих помилок правопис-кривопис 2019 р. — свідчення недбалої роботи та явний провал його творців. Це визнав навіть директор Інституту української мови, хоча й був серед них.
Проте то далеко не всі вади. Є в нових горе-правилах значно небезпечніші для рідної мови речі — уподібнення до польщизни та підкоп під окремішність.
Перше ж побіжне ознайомлення з кривописом викликало згадку українського прислів'я з відомої збірки Матвія Номиса: «Як маєш кланятися лаптю, то лучче поклонися чоботу». Схоже, воно дуже чітко відбиває світогляд укладачів нібито свіженьких, а насправді добряче протухлих мовних настанов.
Потім пригадалася мені заповідь галицьких старорусинів (москвофілів) «Краще втопитися в російському морі, ніж у польській калабані», яку «оновителі» правопису перевернули з ніг на голову. Видно, їм так сильно скрізь увижається москвинське море, що вони прожогом біжать до лядських калабань.
У кривописі є щонайменше одинадцять різних баюр, калюж, ковбань, які виникли внаслідок занурення в польський «сьвят»:
1) відокремлення усіченої основи пів-;
2) «авкання»;
3) «ґелґотання»;
4) запозичення за зразком «гіп-гоп»;
5) «тетання»;
6) йотація;
7) кострубате женоназовництво (так звані фемінітиви);
8) «зазізозукання» в дієсловах (додавання непотрібного приростка з-);
9) закінчення -у в родовому відмінку для назв поселень чоловічого роду;
10) відкидання дефіса у складних іншомовних словах;
11) підміна наростка -н(ий) наростком -ов(ий).
Сліпе знаряддя, що працює на чужинців, — рабська вдача.
Ті самі наслідки дають освіченість погана й кров гаряча
Запитань — безліч: у чому причина такого безвідрадного стану вітчизняного мовознавства? якою була мета недолугих переінакшень? яка природа описаного явища? як воно зародилося?
Пояснення навдивовижу прості: звичайнісінький рабський спосіб мислення та зашорений погляд на речі не впевнених у собі осіб. Вони ніколи не вірили й не вірять у свій народ, тому просто не здатні плекати його самобутність.
Це не для них — іти вперед з гордо піднятою головою та торувати власний шлях. Напевно, думка, що можна бути самим собою, жити гідно, не кланяючись нікому, нічого не мавпуючи, їх ніколи навіть не відвідувала.
Люди вже на рівні підсвідомості готові до того, що обов'язково доведеться перед кимось плазувати та прогинатися, комусь прислуговувати. А раз так, то хай це буде той, кого в їхньому вивернутому баченні лизати приємніше.
Та й усе те негідне підлабузництво легко вдасться подати як поступ, як рух у потрібному, а то й у єдино правильному напрямку. Головне — підшукати правдоподібне виправдання.
І воно швидко знайшлося. Виявляється, було конче необхідно «подолати наслідки штучного об'єднання українського і російського правописів».
Чи взагалі спостерігалося те «штучне об'єднання», не кажучи вже про якісь його «наслідки»? Чи можливе воно взагалі з огляду на відмінність абеток?
Утім, слушні, небезпідставні запитання можуть вилонити люди мислячі, а спростувати хибні думки, заперечити, керуючись доводами, — люди знаючі. На жаль, як перших, так і других в Україні стає дедалі менше.
Дивуватися тут нічому. Загалові десятиліттями промивали мізки, отруювали його свідомість маячнею про «сталінський правопис» і суцільно «зросійщений» слововжиток. Це не могло не датися взнаки.
Тож, мов на дріжджах, почали зростати завихрення в головах і виникати влізливі суєтні страхи, ніби українська мова переповнена московізмами та підрядниками, яких неодмінно слід позбутися. Відгомоном переполоху стала настанова «Нехай пишеться будь-як, аби не так, як у росіян».
Звичайно ж, через низький освітній рівень братія просто не здатна розібратися, де дійсно чуже, а де своє. Так само сіромахам не до снаги побачити, що наполегливо підсовувані їм розбовтки чогось відмінного від москвинського — не що інше, як перейняток з «єнзика польскєґо».
Тобто маємо справу із цілеспрямованим уподібненням української мови до ляської. І чомусь борців зі зросійщенням це не лякає.
Я принагідно запитував у них: так, Москва для Києва — зловорожа сусідка, але відколи це Варшава стала мало не матір'ю рідною? Чим псування польським суржиком краще за псування суржиком російським?
Особисто я не бачу різниці між змосковщенням і спольщенням. Так, часи зближувачів з язиком безповоротно минули. Проте це аж ніяк не означає, що тепер маємо дозволити розкошувати діячам, які почали уявляти себе великими очищувачами, а на ділі виявились уподібнювачами українського говорення до польського, сліпим знаряддям Варшави.
Галичину й Волинь з яких великих переляків
назвали спільною вітчизною для українців і поляків?
Утім, в окремих випадках знаряддя далеко не сліпе. Є й ті, хто цілком усвідомлено став на стежечку запопадливого прислужництва.
Нічого соромного в тому, щоб кланятися ляському чоботу, а то й лизати його, прихвосні не вбачають. Ну, не російський же!
Ось така вона, внутрішня суть, деяких горе-впорядників кривопису. Першим серед тих, на кого вкажу пальцем, виявиться Максим Стріха — співголова сумнозвісної Української національної комісії з питань правопису, яка зробила чорне діло, після чого наказала довго жити.
Моя оцінка названого діяча аж ніяк не безпідставна. Не прискіпуюсь я до нього, не очорнюю — він дійсно такий.
На підтвердження розповім про халепу більш ніж 20-літньої давності. Можливо, після цього стануть зрозумілішими мої докори, спрямовані в бік п. Стріхи.
Ішов 2003 рік. І напередодні 60-ї річниці волинської трагедії, як поляки називають події, коли було покладено край їхнім зазіханням на той край, у часопису «Українське слово» раптом з'являється доробок М. Стріхи «Чого вчить нас історія».
Чоловік «збагнув» (саме тоді чи трішки раніше) «майже крамольну річ»: виявляється, «упродовж століть Волинь та Галичина були спільною землею українців і поляків… і тільки сталінсько-беркутівські повоєнні депортації зробили ці землі моноетнічними» (відтворено дослівно: замість «сталінсько-беріївські» зір наткнувся на «сталінсько-беркутівські»).
Я тоді писаку добряче пробрав. Рідкісно ж мерзенне явище — готовність за подачки ділити Батьківщину із зайдами.
Але, як відомо, вовк линяє, та вдачі не міняє. У 2015—2019 рр. волею долі п. Стріха постав у новій подобі — заступника міністра освіти і науки та співголови правописної комісії. І знову наслідив.
В Галичині та на Волині
не місце польській батьківщині
Догоджання та корисливе підспівування поневолювачам (теперішнім чи колишнім), на жаль, мають довгу бутність, а сам п. Стріха — поганої слави попередників. Не зайвим буде згадати декого з них. Тим більше що насправді ніяких речей він не «збагнув», а просто повторив чуже словоблуддя більш ніж 175-літньої давності.
Хоч як для когось видасться дивним, але зародилося ганебне явище в Галичині, яку в нас багато хто вважає українським П'ємонтом. Польща здавна накинула хижим оком на цей край, і, по суті, її владарювання в ньому тяглося 590 років (з 1349 до 1939-го). І весь цей час тривали небезуспішні намагання тут укорінитися.
Тривожним дзвіночком для нашого народу стала поява переродженців — «русинів польської нації». Подавалося це так: "gente Rutheni, natione Poloni" («русини за походженням, поляки за національністю").
Вони з чужого голосу першими й заговорили про "створену Богом польсько-руську єдність", "братерство" та "спільну вітчизну". І сумнівів ні в кого не повинно було викликати, що та "спільна вітчизна" — не що інше, як ojczyzna polska.
Після трьох поділів Речі Посполитої розміри тієї "спільної вітчизни", ясна річ, звузилися. От тільки спольщені та взоровані на ляський світ русини в Галичині нікуди не поділися.
І ось настав 1848 рік. "Весна народів", у Львові виникла Головна руська рада, яка оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, та, крім інших, поставила й вимогу поділу Галичини, простори якої сягали Кракова, на польську та українську частини з двома окремими управами.
Проте діяльність Ради та її вимоги відразу ж зустріли різке невдоволення польського руху, який повів з нею непримиренну боротьбу. Ось тоді й стало явним, хто є хто: спільниками ляхів виступили особи подвійної (русько-польської) національної свідомості.
Вони для протидії Головній руській раді на лядські гроші створили товариство "Польсько-руська рада" (згодом перейменоване в "Руський собор") та на противагу "Зорі Галицькій" почали випускати латиницею тижневик "Dnewnyk Ruskij". Усе це супроводжувалось облудливим гаслом "В ім'я удержування згоди і єдності з миром вітчизни".
Прикро, що шляхом запроданства пішов і співзасновник "Руської трійці" Іван Вагилевич. Він став "отвітним редактором" того друкованого видання.
Воно наголошувало на спорідненості поляків і русинів, закликало їх до гуртування як нібито єдиного народу в Галичині з метою "здобуття спільного добра для спільної вітчизни". Сам же І. Вагилевич у передовиці написав: "…встають поляки і русини — товариші вспільної судьби".
Зауважте: постійно було "поляки і русини". Тобто русини завжди числилися чимось вторинним і на першому місці ніколи не стояли.
Це й було те середовище, яке 11 травня 1848 р. оприлюднило відозву, в якій говорилося: "My bowiem kraj przez nas zamieszkały [uważamy] jako wspólną z Polakami ojczyznę — Polaków, z którymi nas nierozdzielne węzły dziejów, familii i zwyczajów łączą, jako braci naszych uważamy, i z niemi tylko losy tejże wspólnej ojczyzny naszej dzielić pragniemy" («Ми ж нами заселений край [вважаємо] спільною з поляками вітчизною. Поляків, з якими нас нероздільні історичні, родинні й звичаєві вузли з'єднують, уважаємо нашими братами, і тільки з ними прагнемо ділити долю цієї спільної нашої вітчизни").
Лаврівського їм не дають спокійно спати лаври,
тож підміняють рідне польським під литаври
Не завадить у цьому ключі згадати й посла Галицького сейму Юліана Лаврівського. Виступаючи в 1869 р. в цій представницько-законодавчій установі на захист угоди, яка передбачала відмову від вимоги поділу краю на дві частини за національною ознакою, він так розшаркувався перед зайдами та поневолювачами, що заявив, нібито "поляків і українців і смерть сама не розлучає, бо і гроби маєм спільні".
Любив чоловік поговорити про польсько-українську (ні в якому разі не про українсько-польську) співпрацю. Обов'язково — на основі католицької духовності. Та й дороговказом для українців у суспільному розвитку вважав польську культуру.
Відтоді спливло багато води, але, схоже, лаври Лаврівського й сьогодні декому не дають спокійно спати. Звідси й тяга до наслідування українською мовою та її правописом відповідно "єнзика" й "пісовні" в наші дні.
Проте в особі пана Лаврівського догоджання польському "сьвяту" та пристосуванство ще не знайшли вираження у своєму крайньому прояві. Пізніше спільнота напіврусинів-напівполяків розродилася ще більш непевними людьми на зразок Станіслава Шептицького — брата предстоятеля Української греко-католицької церкви, митрополита Галицького Андрея Шептицького.
У 1914 р. той Станіслав відмовився стати на чолі Українських січових стрільців: дуже вже боявся, щоб поляки не назвали його зрадцею. У 1918-му ж на знак незгоди з переданням згідно з умовами Берестейського мирного договору Українській Народній Республіці Холмщини він пішов у відставку з посади австро-угорського генерал-губернатора.
Зрозуміло, що для української справи "русини польської нації" становили загрозу не меншу, ніж москвофіли. Тому для злуки століттями роз'єднаного українського народу поборення як перших, так і других мало вирішальне значення. Без цього ні про самоусвідомлення, ні про соборність говорити б не доводилось.
Прислужників чужих панів діла непра́ві
ідуть на шкоду українській справі
Так само й сьогодні діяльність усіляких прислужників нехай і західних, але чужих панів іде лише на шкоду українській справі. Багато хто цього не усвідомлює, але ж суті справи це не змінює: підспівування іноземному дядькові (якщо взагалі не пряма робота на нього), просування його забаганок за визначенням не можуть давати корисних для нації плодів.
Наміри та цілі позірно благі — польсько-українське зближення і примирення обох народів. Водночас це подається як запорука відвернення загрози зі сходу, остаточного розриву з московським миром.
От тільки під вивіскою зближення двох народів крутії провертають і зближення з "єнзиком" північно-західних сусідів. Отже, наша мова в цих ігрищах стає тим, чим готові пожертвувати заради досягнення проголошеної високої мети.
Крім того, є речі, які видають лукавців з головою. Наприклад, ще на початку ІІІ тисячоліття вони встигли пустити у світ неправдивий засновок, що польська — друга за близькістю до української мова.
За слова потрібно відповідати, а срібняки — відпрацьовувати. Тому залаштункові господарі-замовники почали смикати за ниточки й вимагати предметно окреслених дій у заданому напрямку. Така вже доля всіх запроданців, найманців і посіпак — танці-вихилянці під дудку велителя.
Сумління безповоротно обтяжене, а далі такий стан душі зумовив наступний крок — милозвучну та солов'їну почали підганяти під нові-старі взірці. Закономірно, що далі дорогою рівняння на польщизну та бездумного мавпування пустили й правопис.
Це злам звичного порядку речей, відхід від правічного ладу, підміна свого, усталеного чужим. І, звичайно ж, застрільники й утілювачі таких задумів — далеко не те товариство, яке здатне дивитися далеко вперед, думати про наслідки.
Напевно, її просто не хвилює висока ймовірність остаточного відчуження від рідного слова мільйонів одноплеменців. Адже до мови, в якій правильними, а то і єдино правильними вважатимуться зразки, які викликають відразу та відторгнення, зросійщені українці ніколи не повернуться.
Особисто мене та й багатьох інших небайдужих такий розвиток подій не влаштовує. Загрозу потрібно відвернути. І найперше, що слід зробити, — вивести на чисту воду лицемірів і пройдисвітів та достукатися до тих, хто здатний мислити, зважено оцінювати й робити правильні висновки.
Це, власне, і роблю.
