Кілька українських спортсменів-олімпійців знов збурили стару дискусію — чи може спорт бути «поза політикою». І, здається, цього разу дискусія вийшла на такий рівень, коли час вже визначитися на рівні країни і донести висновок до усіх.

Як не дивно, ще можна щось сказати на захист легкоатлетки Магучіх, що сфотографувалася поряд із російською. Об'єктивно — можна уявити ситуацію, при якій 19-річна дівчина, що тільки-но виборола олімпійську медаль, певний час після цього перебуває у стані зміненої свідомості і не дуже розуміє, що робить. Це велетенський стрес, фізичний та психічний, а від стресу люди роблять дурості. Оскільки раніше Ярослава не була помічена в якийсь непатріотичній чи несвідомій позиції, слід її, принаймні, вислухати.

Але.

Набагато більше питань викликає позиція 32-річного каратиста та бронзового медаліста Станіслава Горуни, який точно був у свідомості, коли написав в соцмережі розлогий пост щодо «спорту поза політикою» та «залиште політику державним діячам». Народ швидко знайшов, як у 2016-році році цей пан їздив до Москви в якості «запрошеної зірки» — і пан дізнався про себе в коментарях до свого допису багато нового.

Фраза «спорт поза політикою» цікава тим, що в трьох словах сконцентровано надвелику кількість брехні. Цей текст я пишу для того, щоб розібрати її всю.

По-перше, ні. Якщо под політикою розуміти «взаємини держав» — спорт не перебуває поза ними, і не був там з часу відродження Олімпійських ігор. Якби було так — російська держава не витрачала б мільйони на допінг та не провадила цілі спецоперації, щоб замінити сцяки одних спортсменів сцяками інших. Відповідно, не попалилася б і не була б дискваліфікована та позбавлена права виступати під власним флагом. З іншого боку, тоді б взагалі не було такого явища, як національні збірні чи виступи під чиїмось прапором — змагалися б окремі спортсмени, а не держави. І фінансували би їх приватні установи, а не національні олімпійські комітети.

По-друге, найбільша брехня у цій фразі — підміна понять. Мовляв, якщо спорт — поза політикою, а війна — це щось з політичної сфери, нема чого засуджувати спортсмена за те, що він веде себе, наче війні і немає.

О ні, це так не працює.

Бо війна — це вже не політика. Принаймні, не та, про яку ми говоримо «ой, це бруд, це піар, я не хочу в це лізти». Не та, повз яку можна дозволити собі пройти, тому що це щось складне, неясне та неприємне.

Коли в тебе вбивають друга — це не «політика», осторонь якої можна стояти.

Коли в тебе забирають дім — це не «політика», яку можна зневажати.

Коли в тебе обстрілюють міста з «Градів» — це не дебати в телевізорі, не голосування за план дорожного будівництва, не висування кандидатур. Це найреальніше та найвагоміше, що є в житті твого суспільства, твоєї нації.

Коли ти в цьому випадку «стоїш осторонь» — ти не аполітичний громадянин, а шмат лайна.

Насправді спорт не зобов'язаний бути поза будь-якою політикою. Спортсмени — теж люди, і мають право мати політичні уподобання, обирати та бути обраними, агітувати чи когось підтримувати. Втім, спортсмен справді може утримуватися від політики. Але в такому разі це виглядає інакше!

Спорт поза політикою — це коли спортсмени не йдуть в мери та не балотуються до парламенту. За іронією долі, столицею України керує професійний боксер, єдине українське золото на цій Олімпіаді виборов депутат Верховної Ради, а Горуна, що «поза політикою», агітував за діючого мера Львова на його плакатах.

Спорт поза політикою — це коли тренер не дає депутату піаритися на заході.

Спорт поза політикою — це коли вихованці рукопашних секцій не йдуть підпрацьовувати в охороні політичних заходів.

А ігнорування війни, ігнорування загиблих, ігнорування біженців та руйнувань, ігнорування окупації частини твоєї країни — це не перебування поза політикою. Це перебування поза совістю, перебування поза емпатією, перебування поза не те що патріотизмом, а просто базовою громадянською відповідальністю. І хай тому, хто виступає з такими промовами здається, що він білий лебідь, що летить вище за чвари людські — насправді він трішки інший птах.