Alter ego: Тріада «загадкової російської душі». Частина 3

Продовження моєї пародійної дисертації про про «загадочную русскую душу„. Це закінчення розділу «Прокляття простору». Спробуємо розібратись, чи існує раціональний сенс у безперервному росіянському «собіраніі зємєль„ і яка психологічна розплата чекає на росіянський народ в ході такої захоплюючої діяльності.

Пересічний росіянин, попри віки цивілізації, досягнення російської літератури і польоти в космос, в глибині душі лишився ординцем. З психологією кочівника, що захоплює все нові й нові землі, випасає їх худобою до стану голої пустелі, а потім кидає й переходить на нові. Це екстенсивний, а не інтенсивний спосіб освоєння середовища, заснований не на якісних, а на кількісних принципах. В агротехніці, наприклад, це не впровадження технологій підвищення родючості землі, а арифметичне збільшення територій (згадаємо кампанію по освоєнню цілинних земель у СРСР кінця 50-х). А це Максим Горький: «В русском крестьянине как бы еще не изжит инстинкт кочевника, он смотрит на труд пахаря как на проклятие Божье и болеет „охотой к перемене мест“. У него почти отсутствует – во всяком случае, очень слабо развито – боевое желание укрепиться на избранной точкe и влиять на окружающую среду в своих интересах».

Ясно, що такий підхід вимагає все нових і нових територій, які «випасаються» й кидаються у стані смітника. За видобуті газ і нафту будують «башти Газпрому» у Москві й Петербурзі, а інфраструктура багатьох районів Сибіру, звідки це викачується, лишається на рівні 19 сторіччя. Та що там Сибір — у двохстах кілометрах від московської Окружної ви можете зустріти пейзажі, які, схоже, не змінилися з часів кріпосного права. Але до них руки не доходять: немає ні часу, ні бажання. Коштів теж немає — все йде на «собіраніє зємєль», які після «возвращєнія в родную гавань» будуть приведені до такого ж стану — щоб не порушувати єдності стилю.

Вєлікая і прекрасная Россія, XXIсторіччя:

Але з часом навіть «випас» нових територій став вже не настільки важливим, як сам факт їх приєднання. Хоч якийсь раціональний сенс приєднання нових земель щезає, лишається лише своєрідний повністю ірраціональний «спорт» – одне лише тупе, механічне розширення, навіть якщо воно шкодить, навіть якщо не вистачає сил хоча б для екстенсивного освоєння нових земель, навіть якщо економіка не тягне їх підтримання.

Згадаємо приєднання Абхазії і Південної Осетії, утворення «Придністровської республіки», Кримнаш і ЛНР-ДНР. Що стало з пляжами Абхазії і пейзажами Південної Осетії (особливо у порівнянні з сусідньою Грузією)? Наскільки самодостатньою стала економіка «звільненого» від Молдови Придністров'я? Що там з курортами Криму після його «возвращения в родную гавань»? Про «вільні й процвітаючі Донбаські республіки, які вже не змушені годувати всю Україну», навіть не кажу...

Абхазія (1, 2) і Північна Осетія (3), врятовані Росією від грузинських фашистів:

А це грузинський фашистський Батумі, який Росія не встигла врятувати:

Тоді навіщо? Який раціональний сенс? Має ж він бути! А він і є. Тільки ірраціональний. Маємо справу з чисто психологічним феноменом – так званим зсувом мотиву на ціль (дещо спрощуючи, можна було б сказати, що мотивація результатом підмінилась мотивацією самим процесом його досягнення).

Навіщо приєднуються нові території, які позитивні результати це дає і чи дає взагалі – вже перестає бути важливим. Оскільки процес сам по собі дає психологічну ейфорію, від усвідомлення того, що територія збільшилась. Отримується не матеріальна, а чисто психологічна вигода. З тих, що у трансактному аналізі має другу назву – розплата. Тобто вигодою це є лише для скутої комплексами підсвідомості. На свідомому рівні часто це виглядає (і об'єктивно є) діями собі на шкоду. При цьому зовнішня механічна експансія створює психологічну ілюзію розширення внутрішнього ментального простору, зовнішнє арифметичне розширення відчувається як внутрішній духовний ріст.

Ілюзорна вигода від дії «комплексу території» очевидна: для духовного зростання і душевного комфорту не потрібно тривалої й напруженої праці над собою – достатньо зовнішнього розширення держави, з якою сам себе ідентифікуєш. У суспільній психології це породжує своєрідну майже наркотичну залежність: простота процесу і ейфорія, яку він несе, викликає прагнення пережити це знов і знов. Розплата в тому, що розтреновується природнє прагнення до самовдосконалення і до інтенсивних методів освоєння середовища. Така орієнтація веде до занепаду науки і технологічної деградації — уявімо собі, що сталося б з Росією, з її економікою і благополуччям населення, якби завтра якимсь дивним чином з її території раптом щезли нафта, газ та інші корисні копалини?

Таким чином «комплекс території» — це основна мотивація, що частково на свідомому, а більше на підсвідомому рівні визначає психологію росіянина і стає регулятором його життя. Свого роду фрейдівське лібідо, яке живить російську душу енергією, змушує її ностальгувати за СРСР («какую страну потеряли!“), вічно жаліти за втрачено Аляскою і мріяти про нові „Кримнаші“.

І наївним було б представляти справу так, нібито всі ті територіальні авантюри – на совісті владних російських деспотів. Зовсім ні – власне населення щоразу радісно підтримує найбожевільніші акції своїх правителів, націлені на „собирание российских земель“ і боротьбу за світове панування Росії. І ще невідомо, хто радикальніший – деспотична російська влада чи пригнічений нею бідний російський народ. Схоже, в цьому вони знайшли одне одного і злились в екстазі. Все ж праві були радянські комуністи – „Народ и партия едины“ (українською то буде „Обоє — рябоє“), вони дійсно вартують одне одного. Багато хто стверджує, що недавні близько 80 відсотків підтримки росіянами Путіна – то неправдивий, підтасований результат. З цим згоджусь: стосовно самої по собі владної політики територіальної експансії схвалення росіян, підозрюю, буде набагато вищим від цієї цифри. Вони можуть обурюватись загибеллю російських хлопців на неоголошених війнах, розвалом економіки і зубожінням населення, викликаних війною і санкціями. Найбільш прогресивні з них обурюються навіть жертвами серед населення країн, проти яких вчергове воює Росія. Але то все – протести проти методів і наслідків, а от з самою ідеєю „собирания российских земель“ вони внутрішньо згодні.

Іншими словами, якби на цих неоголошених війнах не гинули російські хлопці, якби вони не позначались на економіці й рівні життя і не супроводжувались утисками всередині країни, то схвально це сприйняли б майже 100 відсотків російських громадян. У самій психології народу немає внутрішньої заборони на відбирання чужої землі. Згадайте вище написане: „2. Якщо збільшення своєї території за рахунок присвоєння чужої – це погано, дивись пункт перший“. У цьому сенсі це дійсно унікальний народ. Цікаво було б провести порівняльне опитування серед росіян, білорусів і українців на предмет „Чи підтримали б ви мирну (без жертв) анексію територій, які колись належали відповідно Росії, Білорусі і Україні, а зараз є територіями інших держав?“ (для України це деякі території сучасної Білорусі, а також російської Кубані і землі біля Таганрогу, для Білорусі – нинішня Псковщина і Смоленська область Росії). Різниця в результатах, думаю, була б вражаючою. Якщо ви не згодні і вважаєте, що в Росії є дуже багато людей, які зовсім не схвалюють територіальні завоювання, проведіть експеримент: у будь-якому російському населеному пункті спитайте у перших ста випадкових перехожих: „Чий Крим?“. Про результати сповістите.

Пам'ятаю, як ошелешено дивувалась Молдова, звертаючись до керівництва Росії після придушення ГКЧП у 1991 р.: „Ми ж, як і ви, засудили путчистів, а Придністровські сепаратисти путч підтримали! То чому ж ви знову на їхньому боці проти нас?!“. Наївні люди: путч не путч, а територія – то для „загадкової російської душі“ святе.

То ж чи варто дивуватися хворобливому ставленню росіян (навіть найдемократичніших з них) до втрати території (навіть якщо вона були незаконно анексована у сусідів) чи до її розширення (навіть якщо воно відбувається за рахунок захоплення сусідської землі)? Всім відомий вислів „російський демократ закінчується там, де починається українське питання“. Російська ментальність ніколи не могла примиритись з самою думкою про самостійність України, про її відділення у вигляді незалежної держави. Ця територія досі сприймається росіянами як „своя“, а її відділення – як якийсь казус, помилка, що з часом обов'язково буде виправлена. Пересічному українцю зазвичай незрозуміло, як опозиціонери типу Навального чи Ходорковського (останній взагалі побував на Майдані), як тільки мова зайшла про анексований в України Крим, раптово змінились і в унісон своїй владі почали співати про те, що Крим – це все ж таки Росія? Та не змінились вони – були такими від початку.

„Комплекс території“ дуже потужний і дуже заразний – лише лічені росіяни здатні пересилити його. Як правило, це самодостатні, творчо потужні і здатні до саморозвитку особистості, що не потребують постійного психологічного підживлювання „комплексом території“. Серед останніх можна було б назвати покійну Валерію Новодворську.

ВИСНОВКИ:
Тож надії на те, що ви переконаєте канонічного росіянина в тому, що анексія чужих територій – то некрасиво і нецивілізовано, що забирати чуже соромно, а кордони країн повинні бути непорушними заради миру, близькі до нуля. Він буде затято доводити, що ніякої анексії чи агресії не було, а було просте відновлення справедливості щодо його країни. Але якщо раптом так станеться, що ви знайдете абсолютно переконливі аргументи і „припрете його до стінки“, то зможете спостерігати цікаву метаморфозу: поборник справедливості раптово скине маску і нахабно, зі смішком заявить вам приблизно так: „Мы это честно завоевали. Если хотите – попробуйте заберите!“.

Росіянські цукерки на честь Кримнашу:

А те, що „честно завоевали“ звучить як „справедливо ограбили“ чи „благородно украли“, його ніскільки не збентежить. Обурюватися такою позицією росіянина не варто – спробуйте його зрозуміти: комплекс території дає йому спокій і відчуття надійності, дарує самоповагу і гордість, він є наріжним каменем його життя і його образу Я. А ви хочете це все забрати і замінити якоюсь убогою істиною? І що він з вашою істиною робитиме?...