0 : 4. Чуда, на жаль, не сталось. Але не дорікну нашій збірній. З нідерладцями дуже достойно, зі шведами — вище всіх похвал, а з англійцями... Після першого, пропущеного через недбалість м'яча не здалися, тиснули, здавалось, ось-ось переламають, але швидкий гол після перерви зламав психологічно. Третій добив остаточно. Не вистачило волі? — то так. І ще — немає звички до перемог (то наживне). Однак молодці — найвище досягнення України в чемпіонатах Європи! Дякую, хлопці!
А от щодо футбольної волі до перемоги маю реальну історію. У травні 2014 востаннє їздив до Ватостану. «Кримнаш», «бандєри-галіцаї», цілодобові «укрофашисти» на тамтешньому телебаченні... — наївся до ригачки. Після повернення описав це у статті «Звіт про відвідування Мордору» https://site.ua/vasiliy.vlasyuk/5740-zvit-pro-vidviduvannya-mordoru/.
Розірвав там стосунки практично з усіма колишніми знайомими. Але запам'яталась розмова з колишньою моєю студенткою — однією з двох більш-менш притомних людей, не схибнутих на «кримнаші». Працює у якійсь крутій мацковській фірмі, що мала філіали по всьому колишньому СНД, в тому числі, в Україні (принаймні на той час це було так, не знаю, як зараз). Розказала, що у них корпоративна традиція — щорічний товариський чемпіонат по футболу, на який з'їжджались представники закордонних філіалів. За національні збірні грали співробітники місцевих філіалів фірми. Але центральний московитський офіс на правах хазяїв включав у свою збірну, окрім співробітників, футболістів з професійних московських клубів. Ясно, що турнір щоразу перетворювався на комедію: будь-яку збірну приїжджих співробітників ватостанці-професіонали у фіналі розбивали добре якщо не з сухим рахунком. Але ніхто особливо не засмучувався і не протестував — всі розуміли, що то була формальна процедура з відпочинком, екскурсіями для «понаєхавших» і роздачею їм подарунків «с барского плеча». І от незадовго до мого вояжу, зразу після «кримнашу» у них відбувся черговий весняний чемпіонат. Співробітники української фірми-філіалу дійшли до фінального матчу з москвичами, які зустріли їх на полі зі зверхніми посмішками. І тут відбулося дивне... Як сказала моя студентка, «такой ярости и спортивной злости я не видела никогда»: українські аматори-непрофесіонали стерли в порох «крутых маасковских футболистофф».
Я до чого? Думаю, якби нашим футболістам довелось грати зі збірною зайвохромосомних, була б схожа ситуація — спортивної люті і волі до перемоги нашим би вистачило. А тут — англійці. Англія — наші найкращі, найвідданіші (разом з американцями, канадцями, литовцями...) созники. Відчувати до них лють (навіть спортивну) проблематично.
То може треба було, виходячи на поле проти будь-кого, зaйвoxpoмocoмниx перед собою уявляти?
