Мій найстрашніший жах був, коли наснилося, що померла Люся, моя собака, їй 14 років. Прокинулася в льодяному поту. Через чотири дні жах став реальністю. Раптом. Я думала, що жахливішого за це у моєму житті нічого не може статися. І тут ця війна...
Ридали всі, коли наші вояки уходили на фронт. Вперше у житті я побачила сльози свого чоловіка. Сльози ярості, ненависті. Через півтора місяця повістку отримав старший син, Лесь, 27 років. Через 20 днів забрали 19-річного Дімку. Вони обидва воювали десь під Маріуполем. Інколи їм вдавалося надсилати нам з батьком вісточку. Потім зв'язок обірвався...
До 16 липня ми не знали нічого. Поки випадково не зіткнулися на Краківському ринку у Львові з Сергієм, побратимом Дмитра. Бідний хлопець... Підірвався на міні, залишився без ніг, руки і ока. Дивом залишився живим! Серьожа розповів, що за відмову лізти під рашистські танки з лише одним автоматом мого Діму арештували і відправили до житомирської тюрми №8, де він і помер. Забили до смерті хлопчика мого...
Мій чоловік пив тиждень, не просихаючи. Коли прийшов до тями, почав у всіх соцмережах, усюди де тільки можна шукати справедливості, вимагати покарання для винних, закликав владу перестати робити з наших дітей гарматне м'ясо. У результаті сам зник.
Його схопили на Городоцькій, коли ми йшли з крамниці. Не знаю, що за люди. Такі здорові, всі в масках, зі зброєю. Куди я тільки не ходила, не дізнавалася, де він, що з ним. Бігала по всіх відділеннях поліції, військкоматах, лікарнях, моргах... Як в Лету канув милий мій...
Буквально позавчора в одному з приватних телеграм-чатів, де публікуються списки загиблих, я побачила його прізвище та фото. Це був список ув'язнених Солонянської колонії №21 (Дніпропетровська область). Там, як кажуть, тримають «зрадників» як мій чоловік. Знущаються над ними, катують. Живими звідти практично неможливо вийти.
Спочатку я не повірила, стала шукати родичів тих, хто був з моїм чоловіком в одному списку. Декілька осіб відгукнулися на мої повідомлення, і все підтвердили. Як виявилося, в цій колонії вся влада в руках декількох звірів, всі з Грузії. Вони відомі своєю жорстокістю. Їх туди спеціально призначили, і тепер будь-кого, хто сумнівається у наказах і виступає проти влади, лякають відправкою до цієї колонії. Люди змогли вияснити декілька прізвищ: Георгій Парцванія, Зураб Багалішвілі, Зураб Арчвадзе, Раті Какауридзе, Гудаді Соломнішвілі. Старший серед них — останній, віддає всі накази.
Сподіваюсь, у нас ще залишилися гідні офіцери, які покладуть кінець цьому беззаконню.
Я би все віддала, щоб зустрітися з цими виродками віч-на-віч. Запитати, як це, катувати і вбивати чужих синів, батьків, чоловіків. НЕНАВИДЖУ!