Феномен Зе вже став явищем та покажчиком стану українського суспільства. І для тих, хто збирається жити в Україні ще довго, і по можливості якісно і достойно, час визначитися, що ж із цим феноменом робити. А також морально підготуватися до того, що робити, якщо він все ж таки стане президентом. А ще – як же жити поруч із третиною співгромадян, які збираються призначити його на посаду президента нашої з ними країни.

1. Готуйся до гіршого

Отже, відкладаємо шок і тремкіт у сторону, прикручуємо рівень огиди, гніву та розчарування. І уявно переносимося у ранок 22-го квітня, коли перші цифри підрахунку оприявнюють перемогу зеленого кандидата.

(Варто сказати, що негайної катастрофи не відбудеться: влада зберігається за чинним президентом і його командою приблизно до 3-го червня 2019 року. Якщо стара і нова команди проявлять мінімальну державну мудрість, цей проміжок дозволить провести зміну президента без раптових провалів у військовій політиці, зовнішніх стосунках та інших сферах, за які відповідає президент. А також дасть новачку-пересмішнику ще хоча б місяць прискореної підготовки до тої роботи, яку йому доручив український народ).

(Також залишаються на місці парламент та уряд. Вони поміняються аж у жовтні-листопаді)

А от після 3-го червня почнеться велике випробування. Не заглиблюючись у детальний аналіз, у гіршому випадку ми з нього вийдемо із значними втратами – життів, територій, грошей, гідності і самоповаги. Можливо, втратимо частину суверенітету і станемо

об'єктомпоступового, удавчо повільного, але впертого заковтування нашої країни Московією – приблизно те, що ми мали нещастя спостерігати року з 2009-го року після перемоги Януковича. До речі, аналогічний сценарій дехто прогнозує і після перемоги Її, тільки ще повільніший і прихованіший. Зрештою, варто відзначити, що ми як нація і так помітно сповзаємо у бік «руського міру» навіть за чинного президента...

Як на мене, найбільший і найстрашніший ризик – що хаос відбудеться не болісно і відносно швидко, як було у 2014-му та 2015-му, а болісно і довго, тобто ми перетворимося в такий собі Сомалі або Сирію Східної Європи, де покоління за поколінням дітей будуть виростати з автоматом в руках, не знаючи, що таке школа, і маючи найбільшою мрією свого життя стати князьком місцевого бандитсько-феодального угрупування.

2. Робота із помилками. Чого бракує країні?

Отже, 22-ге квітня 2019 року. Хтось спішно пакує валізи й домовляється із родичами за кордоном. Хтось готується до мобілізації, зізвонюючись із побратимами. Хтось судорожно кліпає соцмережами, розбавляючи свій розпач, гнів і безпорадність.

І десь між тим усім хтось зі свідомих, відповідальних громадян, ставить собі питання: «Як же так сталося?! Що ми зробили не так?»

У мене є відповідь: ми не вкладалися в інституції.

3. До чого тут інституції, або чому (демократичні) нації занепадають

Для мене можливе обрання Зеленського – це тест на наявність інституцій в українському суспільстві. (Я би дуже хотів перекласти це слово українською, але, на жаль, не зміг поки що знайти відповідника). Для мене, інституції – це, власне, способи (само)організації суспільного життя цілої нації.

Традиційними інституціями в західному суспільстві є: уряд; корона (монарх), яка місцями замінена президентом; парламент; політичні партії; спадкова аристократія або істеблішмент — єдиний клас економічної, політичної, бюрократичної, інтелектуальної та мистецької еліти; правова традиція (звичай) та юридичний клас як її носій та виразник; суспільно-політичні засоби масової інформації (преса); галузеві бізнесові організації; релігійні організації (церкви); профспілки; місцеве самоврядування; школа (в широкому значенні цього слова). У інших суспільствах є й інші інституції: в Ізраїлі, Туреччині, Пакистані інституцією є (або недавно була) армія.

Суть суспільних інституцій в тому, що вони являють собою спільноти, які виражають інтереси значних частин суспільства на національному рівні, але при цьому формально не є політичною владою.

Основна мета інституцій – збереження і свідомий, спланований розвиток своєї ділянки суспільного життя. Відповідно, вони спрямовані на довготривалі цілі, спрямовані в далеке майбутнє, фактично – у вічність.

Монарх має своїм інтересом і ціллю розвиток і збереження своєї країни не лише для задоволення своїх особистих потреб, а й для потреб своїх нащадків (а також має відповідальність за її збереження перед Богом).

Церква має своїм інтересом і ціллю підтримання постійного і належного зв'язку із Богом, задоволення духовних потреб своїх вірних (від народження і до смерті, а то і по ній), а своєї діяльності – аж до кінця світу.

Аристократія, у кращому своєму прояві похідна від ідеалів рицарства, має своєю ціллю добре правління і лідерство стосовно народу. Для цього вона має спеціальні правила підготовки і відтворення – обов'язкове навчання військовій справі, правилам етикету (зараз би сказали – «навичок ефективної комунікації»), спеціальне культивування серед своєї молоді аскетизму і витривалості (приватні школи-інтернати і та ж сама військова підготовка), цілеспрямований розвиток інтелектуальних і мистецьких здібностей, увага до належного духовного розвитку. Причому інтелектуально, етично та естетично вихованим аристократам необхідні духовники відповідного рівня, і для цього до церкви делегується необхідна частина аристократів. До лав аристократії також регулярно приймаються найкращі представники простолюдинів – для оновлення і покращення верстви.

Школа має своєю метою підготовку майбутнього покоління громадян відповідно до цілей та цінностей нації. Можна було би сказати, що школа виконує замовлення панівного класу, але якісне навчання і гармонійна соціалізація дітей потребує креативного підходу і щирого ставлення учителів, і тому школа, свідома своєї місії, має певну автономію. Бунт молоді є найстрашнішим для будь-якого суспільства, бо в такому випадку істеблішмент або змушений розстрілювати і гноїти в тюрмах молодь — власне майбутнє, наносячи своєму народові травму на покоління вперед, або поступатися місцем і владою енергійним, але невмілим революціонерам, що передбачувано приносить суспільний розлад, економічний занепад, зростання насильства, послаблення міжнародного впливу, а в гіршому випадку — втручання інших держав у внутрішні справи країни. Здоровий на голову істеблішмент розуміє ризики і тому зацікавлений в ефективній та якісній школі.

У сучасних умовах регулярного переобрання органів влади уряд, президент та парламент можуть вважатися інституціями лише до певної міри, оскільки вони, внаслідок способу призначення, мислять лише короткими, конечними періодами. Якби вказані три органи влади існували самі по собі, суспільство перебувало би у стані постійного хаосу. Грубо кажучи, при зміні панівної партії половину свого строку (2-3 роки) нова влада присвячувала би руйнуванню того, що побудували попередники, і другу половину (2-3 роки) – побудові свого варіанту суспільного устрою. А там і нові вибори, і те ж саме спочатку.

Сподіваюся, усі, хто пробував долучитися до управління державними справами, уже розуміють, що рішення про реформу можна прийняти відносно швидко, але її розумне, здорове, безшокове для гаманців і нервів народу впровадження займає мінімум ті самі 2-3 роки. А результати стають зрозумілими ще через 2-3 роки, бо суспільні показники є сенс вимірювати лише в тривалій перспективі.

При цьому такі глибинні реформи, як реформа освіти або медицини займають набагато більше часу – якість освітньої реформи визначається тоді, коли першокласники, які вступили у реформовану школу, вперше потрапляють на ринок праці, засновують родини, беруть участь у політичному і громадському житті – а це ж стається мінімум через 11 років! Щодо медицини, то цей строк ще триваліший – її повні результати можна виміряти тільки тоді, коли немовлята, народжені при новій медицині, проживуть усю тривалість свого життя і підуть у інший світ.

І це я беру ще позитивний варіант, коли новообраний політик дійсно бажає зробити щось добре країні. По факту ж може відбутися банальне пограбування народу з метою виїзду за кордон одразу по закінченню президентського терміна, або більш вишукане пограбування – коли, наприклад, гроші набираються в борг по всьому світу, роздаються в той чи інший спосіб громадянам, заради того, щоби отримати переобрання на новий строк і награбувати ще більше. Це фактично означає втягування у борги тих поколінь, які зараз тільки ще ходять у школу, а не лише їхніх батьків, які бездумно проголосували за нечистоплотного і злодійкуватого кандидата.

(До речі, не варто забувати, що теперішні симпатики Зеленського – це значною мірою покоління дітей Табачника, який керував українською школою у 2010-2014 роках, а також був віце-прем'єр-міністром з гуманітарних питань у 2002-2007 роках. Якщо ви згадаєте, що про Україну та українців говорив Табачник, і яку освіту і культуру той будував в Україні, то вас результат Зеленського не здивує. Хто керує школою – керує майбутнім).

Таким чином, якщо б країною керували виключно посадовці, демократично обрані на 4-5 років, країну би постійно хитало з холодного у гаряче, усі мільярди податків вилітали би у повітря, а країна як нація топталася би на місці, щоби не сказати занепадала (і це навіть без стороннього втручання).

Мабуть, саме в цьому полягає зараз найбільший страх кожного притомного українця — у свідомому або підсвідомому відчутті, що із таким президентом, як Зе, ми опиняємося на краю прірви, і за відсутності єдиної ідеї, єдиної тканини, яка проникає у всі частини суспільного життя і тримає націю разом, наша країна просто не витримає ще одного політичного розвороту, ще одного періоду хаосу, і просто розірветься на шматки.

4. І чому вони тримаються купи

І саме тут в успішних країнах у гру вступають інституції. Робота з інституціями – найкращий спосіб впровадити суспільні зміни, але вони ж можуть бути й найбільшим гальмом для змін. Але з іншого боку — і гарантом стабільності, страховкою від випадкових шоків або «зелених лебедів». Саме на рівні інституцій формується той самий національний консенсус, якого нам так не вистачає зараз. Консенсус, який не залежить від результатів виборів, бо спирається на інституції, горизонт життя яких – безкінечність.

Не менш цікавою особливістю здорових національних інституцій є їхня здатність народжувати нові інституції. Середньовічна церква народила школи, школи народили університети, університети – разом з чиновним класом — народили сучасне право і науку.

У США обрали Трампа. Частина тамтешніх виборців реально сприйняла це як особисту і національну катастрофу. Сотні тисяч людей серйозно обмірковували еміграцію, а для американців, погодьтеся, це досить рідкісна ситуація. Але що ми бачимо зараз? Ну так, Трамп дає жару всьому світу, вганяючи людство то в регіт, то у жах, а найчастіше у стан повного спантеличення. Але також ми бачимо, як його дику енергію акуратно обгортають системою стримувань і противаг. У тому числі – його рідна Республіканська партія. Так, а також Конгрес. А також – уряд (професійне чиновництво). Преса жарить його нещадно. Суди засуджують до реальних строків в'язниці його найближчих друзів і спільників. Міські ради відмовляються виконувати його анти-імігрантські закони. І корабель американської мрії хитається, але пливе — далі, у світле майбутнє американського народу.

У Франції істеблішмент давно зрозумів, що соціалізм треба потроху згортати, бо гроші закінчуються, а працювати треба. Олланд спалив свій рейтинг на досить поміркованих реформах, і з'явилася реальна перспектива перемоги Ле Пен із явним нацистським ухилом. На відміну від пересічних виборців, французькі інституції пам'ятають, що нацизм поганий для бізнесу (та й для душі шкідливий). І з'являється Макрон, під якого нашвидкоруч, але загалом якісно формується ціла нова загальнонаціональна партія з досвідчених політиків та адміністраторів (у тому числі представників місцевого самоврядування). Реформи продовжуються. Так, «жовті жилети», але з ними розібрались технічно – профспілкам дали можливість висловитися, хуліганам дають спалити якийсь банк або магазин і після цього заслужено арештовують. Реформи продовжуються, економіка потроху зростає, корабель пливе, французькі фінансисти сподіваються заробити на Брексеті, Франція починає грати активнішу роль в міжнародній політиці.

За Німеччину взагалі нема що казати – років десять тому вони домоглися такої суспільної гармонії та одностайності, що навіть конкуренції між партіями не виходило – формували собі широку коаліцію на двох, та й жили собі непогано. У разі потреби, звичайно, можуть і подискутувати — є належним чином підготовані кадри в усіх ланках суспільства. Прийшла біженсько-іммігрантська хвиля – перетравили. Але й вжили заходів, щоби наступного разу це не повторилося. Почалася анти-імігрантська істерія – розслідували й притушили. Розгулялися фейки і провокатори в соцмережах – першими в Європі прийняли закон про регулювання соцмереж, який підтримує 87% громадян. Система працює.

Є й протилежні приклади, коли держава успішно знищувала інституції. Більшовики, прийшовши до влади в Україні, відчули спротив церкви, спротив приватних власників, спротив українських партій, новонародженого українського істеблішменту – науковців, митців, чиновників. Для належної побудови Радянської України було знищено церкву, місцеве самоврядування, приватну власність взагалі, істеблішмент як спільноту. Взято під контроль освіту, науку і культуру. Створено нові реальні інституції – НКВС, комуністичний партійно-чиновничий апарат, а також псевдо-інституції: радянську пресу, російську церкву, «профспілки», різноманітні «ради депутатів» тощо. Єдиною умовно незалежною інституцією залишився світ організованої злочинності.

5. А які інституції має Україна?

А що ж у нас з інституціями?

Після розпаду СРСР Україні дісталися усі радянські інституції, які по суті були почасти — колоніальними (тобто тілом і духом орієнтованими на стару метрополію – Москву), почасти — удаваними, фейковими.

Єдиний партійний апарат формально розпався і явно втратив на силі, але як інституція непогано зберігся, давши зародок одночасно «новій» українській бюрократії, політичному класу і економічній еліті. Очевидно, що ця інституція не була національною.

КДБ тоже розпався, або пішов у глибоке підпілля.

Істеблішмент – стара і частково нова економічна, наукова, культурна еліта — по своєму духу, мові, способу життя та найближчих зв'язках по суті був частиною пострадянського («СНД-шного") істеблішменту — тобто він начебто і був, але вважати його національним аж ніяк не можна.

Національне професійне чиновництво, як інституція, хіба що почало формуватися за Кучми, але, починаючи з Ющенка, було перетряхуваним після кожних виборів, тобто там тоже немає ні місії, ні традиції.

Панівна церква – радянська православна, яка, цілком очевидно, не може вважатися національною інституцією.

Правнича спільнота займається чим завгодно, окрім утвердження права; скоріше навіть навпаки.

Профспілки – відсутні (очевидно, що те, що називається профспілками в Україні — це ті ж самі радянські зомбі-спілки вісімдесятирічної трухлявості).

Політичних партій немає. Те, що є – це як повітряні кульки, які протягом року-двох можуть як надутися, так і здутися, не кажучи вже про те, щоби слугувати довготривалою міцною опорою для політичного устрою країни.

Бізнес-асоціації – як національні інституції – відсутні. Вони, звичайно, якось і були, але національного в них не було нічого.

Преса – у деякі часи пробивалася непогано, але або деградувала в розважальний жанр, або була скуплена олігархами (і тоже, очевидно, деградувала).

Навіть злочинний світ України – і той переважно радянський, "СНД-шний".

Школа і наука – так само радянські. Школа не має ні поваги, ні потуги, ні гідності. Наука і вища освіта – так само переважно радянська, причому, що цікаво, як державний, так і приватний сектор. І так само ні школа, ні університети не можна вважати національними інституціями. По-перше, по факту: українська школа виховала покоління ворогів України на Донбасі і в Криму, а по-друге – по амбіціям: я ніколи не чув, щоби школа ставила собі за мету розвиток нації. А ні, пригадую: у 1990-х у Могилянці казали, що вони ставлять собі за мету виховання нової української еліти, аж до майбутнього президента країни. Схоже, що зусиль одної Могилянки не вистачило…

Що з'явилося нового?

На національному рівні – олігархи. Вони як інституція мають свою довготривалу мету – висмоктувати максимум грошей з країни та її населення, докладаючи при цьому мінімум зусиль. Правда, на справжню інституцію вони не тягнуть, бо мета їхньої діяльності, на відміну від справжньої інституції, спрямована не на збереження і розвиток своєї ділянки суспільного устрою, а на його споживання. Відповідно, їх діяльність як спільноти досить обмежена у часі і досить скоро призведе до повного висмоктання і зникнення їхнього об'єкта смоктання як такого, тобто до зникнення країни. Зокрема, катастрофа 2014-го – це їхня заслуга: маючи 20-ть років безмежної влади в країні, вони не зробили нічого для перетворення її у життєздатну і обороноздатну національну одиницю.

Тобто це не зовсім інституція, і цілком очевидно – інституція не національна.

З усіх органів влади більш-менш усталеною інституцією є Верховна Рада. У радянські часи, очевидно, це був цілком оперетковий орган, але йому вдалося, на відміну від інших радянських псевдо-інституцій, набути справжності. Парламент грав велику роль дискусійного майданчика та центру прийняття рішень під час проголошення суверенітету у 1990-му, а згодом – незалежності у 1991-му. У парламенті приймалися важливі закони початку 1990-х, а згодом і Конституція у 1996-му. Парламент залишився єдиним центром влади, який взяв на себе відповідальність за країну в критичний момент після втечі Януковича і міністрів Кабінету Міністрів до Росії у 2014-му.

Вийшла з підпілля Греко-Католицька церква. Це – справжня національна церква, яка обрала своїм шляхом служіння саме українському народу. Не дивно, що вона намагається розширитися як географічно, так і взяла на себе, згадавши середньовічний досвід, створення національної школи – Українського Католицького Університету.

Православна церква Київського патріархату на зовнішній погляд не сильно відрізнялася від свого російського двійника. Але прихисток побитих студентів Євромайдана у Михайлівському соборі – це був вчинок саме інституції, яка проявила свої цінності милосердя й турботи про скривджених і убогих. А також твердості у своїх переконаннях. І таким чином збагатила наше суспільство зразком милосердя і твердості.

Оце, здається, і все, що ми набули з інституцій за перші 27 років формального існування як незалежна нація.

Тому немає нічого дивного, що для нас кожні вибори – доленосні. Немає нічого дивного в тому, що за відсутності національних інституцій все більш реальний і відчутний вплив на наше життя чинять іноземні держави, які спираються на свої або міжнародні інституції. Природа не терпить пустоти.

За відсутності національної економічної еліти, спрямованої на розвиток економіки країни – економічні питання України вирішують економічні еліти інших країн (очевидно, що у першу чергу – на користь своїх націй).

За відсутності національної школи і академії – українські діти та молодь виростають суспільно пасивними неуками, формуючи свій душевний світ та інтелектуальний рівень на зразках корумпованого, байдужо-упослідженого викладацького процесу та на російських соцмережах.

За відсутності згуртованих ідеологічних партій – країна кожного разу мусить обирата кота у мішку, і політики вільно дозволяють собі розвертати економіку і зовнішню політику ледь не на 180 градусів навіть протягом одного строку правління.

За відсутності касти відданих служителів права – у країні працює тільки один закон — звіряче право сильного.

Ось так і живем.

6. Що робити?

Вкладатися в інституції. Оскільки вплив інституцій спирається і на фінанси, і на соціальний капітал, і на інтелектуальну потугу – внесок може зробити кожен. Головне, щоби цей внесок був спрямований на інтерес, який виходить за межі особистого інтересу – і в часі, і за колом осіб, і в просторі.

Ви член церковної громади? Згадайте, коли останній раз панотець звертався під час проповіді до теми корупції, і що він казав вірянам з цього приводу. Поцікавтеся, на що і в який спосіб витрачаються кошти, зібрані з приходу.

Ви фахівець у будь-якій справі? Знайдіть кілька колег та заснуйте професійну організацію, яка ставитиме за мету вдосконалення та розвиток відповідного фаху в Україні. Нам потрібні спілки українських слюсарів, рекламників, водіїв, фітнес-тренерів – кого завгодно. Нам потрібні українські програмісти та інженери, українські модельєри та дизайнери – нам потрібні усі. Головне, щоби вони хотіли розвивати свою професію в Україні і заради України.

У вас є талант або потяг до викладання? Шукайте однодумців і засновуйте гуртки, курси, школи, університети.

Вам болить те, що чинить влада, і ви впевнені, що точно знаєте, що має робити президент, уряд, парламент, для того, щоби у країні стало краще жити? Засновуйте політичну партію.

Це все, насправді, потроху робиться, просто ми, як завжди, трохи не встигаємо. Але це не привід зупинятися і опускати руки. Навпаки — це привід ще раз оцінити, на що ми витрачаємо свої зусилля, і взятися із подвійною віддачею за те, що принесе користь країні.

Так, зараз ми не маємо ще інституцій, але якщо почнемо зараз, то за п'ять років, до наступних президентських виборів, уже може щось маленьке з'явитись. А на той час потреба в інституціях нікуди не дінеться. Більше того, з великою імовірністю вони нам будуть ще потрібніші, ніж зараз.

Тільки подумайте — за наявності міцних інституцій ми могли би уникнути більшості потрясінь, які випали на долю нашої країни протягом останніх 28-ми років. За наявності реальних політичних партій, реального проукраїнського бізнесу та економістів-науковців реформи 90-х було би проведено швидко та якісно. Наявність реальних профспілок забезпечила б зменшення соціальної ціни реформ, захистивши найменш забезпечених та забезпечивши перепідготовку звільненим з радянських заводів працівникам. Наявність нової української школи і єдиних, проукраїнських підходів в освіті за 27 років зробили би як мінімум неможливою ситуацію, коли частина громадян України готові зі зброєю в руках воювати проти власної країни. А як максимум — зробили би неможливою перемогу на голосуванні людини, яка давить на емоції і закликає відключити мозок. Наявність реального проукраїнського бізнесу та реальних політичних партій, заснованих на цінностях, не дозволила б Януковичу зробити розворот на 180 градусів восени 2013-го. Наявність тих же партій та бізнесу забезпечила би виконання Порошенком обіцянок про реформи, а наявність проукраїнського класу правників забезпечила би ефективне проведення судової і правоохоронної реформи. Ви розумієте — ми могли би жити в зовсім іншій країні...

Не варто боятися величі й тривалості справи, яка стоїть перед нами, адже великі справи починаються з малих, але рішучих вчинків.

14 жовтня 1615-го року киянка Єлисавета (Галшка) з роду Гулевичів віддала свій власний маєток і найдорожчі землі у самому центрі тодішнього Києва для заснування церкви та школи Київського братства.

У 1620-му році до Київського братства вступив гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім запорізьким військом, взявши під захист та утримання братську школу.

У 1632-му році, за Петра Могили, із цієї школи постане Києво-Могилянський колегіум – один із перших університетів Східної Європи.

У 1659-му році Іван Виговський вимагав у Гадяцькій угоді з Польщею зрівняння Києво-Могилянського колегіума у правах із Краківським університетом.

В Академії навчалися майбутні гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, архітектор Іван Григорович-Барський, композитор Артемій Ведель, філософ Григорій Сковорода.

Тисячі випускників Академії стали вчителями в церковних школах і в шляхетських родинах по всій Україні.

Типографії Київського братства надрукували тисячі книжок, які розходилися по всій Східній Європі.

Академія була ліквідована 1817 року урядом Російської Імперії. На той момент уже давно не було серед живих ані Єлисавети Гулевичівни, ані засновників Київського братства.

Але легенда про Академію продовжувала жити, і мала таку силу, що згуртувала нове покоління українців, які 1992-го заснували Києво-Могилянську Академію – найбільш прогресивний і найменш корумпований університет України 1990-2000-х років. Проект вдався не до кінця, але вказав шлях, яким варто йти Україні.

Уже чотириста років тому українці вже знали, як будувати інституції, які збудують націю.

Чим же ми гірші?


(оригінальна версія тексту — на сайті автора)