Нинішня президентська кампанія стане наймасовішою за кількість кандидатів на найвищий пост у державі. Якщо у 2014 році фактична кількість – 21 кандидат, то у 2019 році – 28, а то й більше запропонують обрати себе у якості гаранта Конституції, прав та свобод громадян.
Звичайно, це не межа. Свого часу в Киргизстані було зареєстровано 83 кандидата. Якщо у когось не складалось з професійною діяльністю, можна було перекваліфікуватись у президенти. І, не повірите, серед кандидатів теж були сатирики.
Порівнювати з середньоазійськими країнами, де кожний мріє стати баєм і мати дорогий халат, невдячна справа. Питання в іншому: чи не є значна кількість спраглих за президентством ознакою того, що з нашою демократією щось не так.
Страшно подумати, можливо, з самими кандидатами щось не так. Повірити у те, що кожний, хто подає документи у ЦВК, впевнений, що здобуде прихильність значної кількості виборців, важко. Повірити, що багато хто може взяти на себе тягар війни, економічних труднощів, ще важче.
Якщо з Зеленським все зрозуміло – говорять про несамостійність постаті, залаштункові прагнення «розмити» вибори. То що, наприклад, забула у цьому сонмі майбутніх провідників нації Ольга Богомолець (до речі, у 2014 році вона теж балотувалась). Тут хочеш не хочеш знову повертаєшся до твердження, що в кожній, скажімо без образ, простій людині, жевріє президентська іскра.
Про Юлію Володимирівну Тимошенко можна або добре, або нічого. Ми її поважаємо за волю до перемоги, ласкавий погляд, вміння ухилятись від гострих питань, за просте, але зі смаком життя, яке покладено на олтар вітчизни. Звичайно, народ мудрий, він розбереться, де ставити галочку у бюлетені. Але на душі стає тривожно, як подумаєш: А раптом…
Петро Олексійович – це армія, Томос, керування країною у важкі часи. Але чи достатньо цього, щоб знову стати у керма держави. Президент, як можна бачити, часто націлений на «перебор» щодо повноважень, оточення, бізнес-інтересів. Загалом до гаранта накопичилось багато питань, відповіді на які так і не отримані, у тому числі ЗМІ.
І це тільки постаті, які на видноті. А що говорити про інших, тобто «наших» на чолі, наприклад, з Євгеном Мураєвим. Звучить, як анекдот: ти за кого? Я – за наших. Проте чомусь зовсім не смішно. Погрітись біля виборчого вогню прагне і переконаний комуніст, вірний ленінець Петро Симоненко. Як? Адже КПУ заборонена! А ось так, це ж українські вибори. Заявити про президентські амбіції може й сам диявол. І не факт, що ЦВК позитивно не розгляне його заяву.
Нехай високопарно, але майбутнє країни, не в останню чергу, залежить від того, хто стане на чолі, хто хоч якось приведе до ладу розтерзану війною, економічними проблемами країну. А от хто цей достойний – питання.
Натомість, тих, кому б не варто було навіть ставати на поріг виборчої комісії, хоч греблю гати. Втім, сподіватись на те, що хтось з них пощадить виборців і країну, знявши свою кандидатуру, марно.
