Я дуже не люблю заморочуватися речами які від мене не залежать. Ще більше я не люблю заморочувати такими речами інших. Бо це виїдає внутрішній ресурс, виснажує, та стомлює. Життя в постійному стресі, коли від тебе нічого не залежить, це дуже погано впливає на роботоспроможність та боєздатність. А ефективність та боєздатність, це зараз єдине що на 100 відсотків може (повторю — може) залежати від нас.
 Я не знаю скільки людей відмобілізує окупант. І насправді мені до того нема діла. До того як оголосили мобілізацію була надія, що вони звернуть так звану «сво», промиють мізки по ТБ та підуть «пабєдітєлямі» назад. Зараз вже нема ніякої різниці. Бо для нас це рівним рахунком нічого принципово не змінює. Це все нас просто повертає в емоційний стан перших тижнів другої війни. Будемо битися. Буде важко, але в нас нема іншого вибору. Нам його не залишили. Ми приречені перемогти. Бо інакше, як показали звільнені території, нас всіх знищать та закатують. А ще, вони показали, що захоронень військових та людей загинувших зі зброєю в руках в десятки разів менше ніж закатованих цивільних. Проста арифметика. Нас йдуть нищити. Шанси дуже сильно виростають коли ми б'ємося. Чим ефективніше б'ємося, тим вищі шанси на перемогу. Просто як двері. Важко, виснажливо, але просто.
 Ніяких двояких трактувань. Приблизно те саме з приводу загрози застосування ядерної зброї. Я ні на що не впливаю в цьому випадку. Я не можу це зупинити, я не можу відрити бункер та ховатися там. Я, при поганому розкладі, можу просто загинути. Як можу це зробити кожного дня. Інколи по кілька разів на день. Кожен з Українців може кожного дня загинути. Від ракети, від дрона, від снаряду. До цього списку додалась ще одна загроза. І все. То чому я маю звертати собі кров та робити собі нерви, коли це всього лиш одна додаткова умовна вірогідність з цілого списку? Чим це мені може допомогти? Нічим. Це навпаки може мені заважати. Знижати мою спроможність бути ефективним. А зниження моєї ефективності, це зниження моєї боєздатності. І не тільки моєї. Це ланцюгова реакція. Все ж просто?
Ми не можемо перемогти в лобовому зіткненні. Бо окупантів банально більше. І буде більше завжди. Тому ми маємо перемагати вмінням, навченістю та ефективністю. Бо навіть новітня зброя, то люди. Бо кожен звільнений метр наших територій, то метр який пройде своїми ногами піхота. Пройде та закріпиться на нових рубіжах. І як не крути, все впирається в піхотинця. В сьогоднішніх реаліях – в десятки, сотні тисяч цивільних людей, які ніколи не думали про військо, зброю, війну. Але сьогодні от, воюють. 
 Саме тому ми крім іншого займаємося підготовкою молодших командирів піхотних відділень з вчорашніх цивільних людей. Це дуже принципова річ. Всі сержанти які служили за контрактом, в моєму розумінні, то професійні вояки. Всі стрільці, які служили за контрактом теж професійні вояки. Якщо навіть в них не було нормального навчання в навчальних центрах, в них був час для самоосвіти. В них був час на навчаннях та злагодження. В них був час в бойових підрозділах. 
 Тисячі мобілізованих того часу не мають. І не мали. Це інше ментально та психлологічно. Люди вимушено стали військовими. З мотивацією, але без знань. Або ще гірше. З хибними уявами про знання, та те, як працює військо. В нас нема можливості перевчати або навчати тих, хто за 8 років не знайшов часу та бажання вчитися під час служби на контракті. В нас нема часу та сил перевчати «сонечок» 1-2 хвиль мобілізації, які вважають що знають все, або майже все. Це тупо гаяти час та ресурс викладачів. Ми самі пройшли через кілька періодів, коли вважали що дофіга розумні та дофіга знаємо. Але потім змінилися умови та обставини і ми знову з'ясовували що треба вчитись та набиратися нового досвіду. А ота дурнувата самовпевненість тільки шкодить. Ми навчаємо учорашніх цивільних тільки тому що їм знадобиться. І навчаймо не по військовому в академічному сенсі. Бо на жаль через брак часу та фахівців то все «по воєнному» не дуже гарно працює. Так, ми відраховуємо, іноді до 30 відсотків приїхавших. Але це теж дуже погано. Бо це означає, що хтось зайняв чиєсь місце. Просто змарнував час. Просто якийсь взвод не отримав одного фахового командира відділення.
 Зараз ми навчаємо людей не для того щоб вони вміли стріляти. Ми навчаємо людей, щоб вони могли навчити тих, хто прийде до них в підрозділи ненавченими. Ми не вчимо їх повзати. Ми вчимо їх по програмі, яка їм знадобиться при навчанні ненавчених стрільців. А це буде. Це і зараз є. А буде скоріше за все ще гірше. 
Всі навчанні та досвідчені вже в війську або коло війська підвойовують під чорним прапором. Або майже всі. Це ціна перших місяців війни, коли самі навчанні та самі досвідчені перемололи на фарш «професійну армію окупантів». Зараз все більше буде людей з нульовими знаннями. І кожен навчений командир піхотного відділення це мінімум 10 навчених та підготовлених душ. І на порядок збільшені шанси на перемогу.
 Яка б не була крута індивідуальна підготовка бійця, в сучасному піхотному бою одна людина не зможе втримати позицію проти атаки відділення. А навчене відділення в обороні стримає сили набагато більші ніж відділення. Не поодинокі випадки, коли один взвод утримував населений пункт під час наступу двох рот. Коли відділення давало відсіч взводам. Так це працює. Коли є впевненість в своєму командирі, котрий поряд з тобою в окопі, коли є впевненість в побратимах, та суміжниками справа-зліва, є впевненість в своїй зброї, та вмінні її використовувати, то ефективність підрозділів виростає в рази. Це не просто доведено, це буденність сьогоднішньої війни. 
 Зараз будемо відпрацьовувати механізм який би дозволив залучати на тренінги бажаючих з різних підрозділів. Але тут є складнощі. По перше логістика, по друге, на мою думку група випускників найбільш ефективна в одному підрозділі. В ідеалі в батальйоні. Це зразу цементує самі ніжні підрозділи. А всі командири відділень, вже по суті пройшли злагодження за три тижні. вони знають один одного та розуміють хто на що здатний. Це вже дуже стабільний організм. В ідеальному світі, при ідеальних умовах, ідеально було б якби командири відділень за американською системою (адаптованою під нас) після тренінгів, під контролем фахових інструкторів, самі формували б та навчали собі відділення та разом з ними відправлялися на війноньку. Але то вже мрії. Все ж маю надію, що може дійдемо і до такого розвитку.
А поки продовжуємо лупати цю скелю. Готуємося до переходу на зимове навчання, та масштабування. Так і переможемо. Часу б ще десь в добі та тижні добавити. А то не вистачає. І ніякі волонтери не можуть з цим питанням допомогти.