Одним з найбільш упізнаваних російських наративів, який часто повторюють певні українські політики – це твердження про зовнішнє управління Україною, начебто здійснюване Заходом. Точніше, США. Але якщо уважно придивитися до тих, хто голосніше від решти кричить «тримай злодія», то стає зрозуміло, що Росія звинувачує інших у своїх власних гріхах.
Дефініції
Зрозуміло, що термін «зовнішнє управління» передбачає певну завуальованість стосунків двох держав. Ані окупація, ані старий добрий колоніалізм не може називатися зовнішнім управлінням у теперішньому сенсі цього терміну. Погодьтеся, доволі дивно звучало б твердження, що Німеччина здійснює зовнішнє управління райхскомісаріатом Україна, а Британія – віце-королівством Індія. Якщо Берлін чи Лондон не заперечують очевидних речей, навіщо вигадувати додаткові означення?
Отже, про зовнішнє управління є сенс говорити лише у тому разі, якщо підпорядкований суб'єкт має усі ознаки незалежності, а панівний – заперечує своє втручання у чужі справи. Що ж, давайте подивимося, хто у цю гру з Україною грає найдовше.
«Україно наша радянська»
Грудень 1917 року. У Харкові за збройної підтримки московських робітників та пітерських матросів виникає радянський уряд України – «Народний секретаріат». Так, у цьому місці ліві зазвичай починають палати, мовляв, українці серед бійців-більшовиків теж були. То є правда – але налічувалося їх у той момент лише 25%. Троє з чотирьох червоних – зайди з Росії.
Скориставшись недосвідченістю української національної влади та загальною апатією населення, у лютому більшовики захопили Київ. А у березні навіть проголосили «незалежну» радянську Україну. За місяць ця конструкція розвалилася під тиском військ УНР та її австро-німецьких союзників. Але цікаво, що воювати напряму від свого імені радянська Росія боялася. Ленін писав своєму комісару Орджонікідзе:
«Решительная и безоговорочная перелицовка имеющихся на Украине наших частей на украинский лад – такова теперь задача. Нужно запретить Антонову называть себя Антоновым-Овсеенко – он должен называться просто Овсеенко».
Минув рік – і ситуація повторилася один-в-один. У січні 1919-го сформований у Курську «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» зайняв на російських багнетах Харків, а в лютому – Київ. У березні знову була оголошена «незалежна» Українська Соціалістична Радянська Республіка. З 4364 членів КП(б)У нараховувалося тоді лише 130 українців. 30 серпня з'єднані сили армії УНР та УГА вибили більшовиків зі столиці.
На обурення справжнього українського уряду через агресію в Кремлі стандартно відповідали:
«Никакого войска Российской Социалистической Советской Республики на Украине нет. Военная операция на Украине на этот момент проводится между войсками Директории и войсками Украинского Советского правительства, которое является целиком независимым. Между Украиной и Советской Россией теперь нет никаких вооруженных столкновений».
Чим то все скінчилося до 1921 року – відомо всім.
Тактика гібридної війни та гібридної дипломатії так припала Москві до смаку, що у 1939 не Росія воювала з Фінляндією, а «Фінляндська Демократична Республіка» з Фінляндською Республікою. А у 1944 році не СРСР вирішував долю Польщі, а «Польський комітет національного визволення». Прикладів безліч.
Не можна сказати, що на Заході не вдавалися до підтримки хай мерзенних, але потрібних режимів. Зрештою, фраза: «можливо він сучий син, але він наш сучий син», – яку приписують Рузвельту на захист чи то Сомоси, чи то Трухільйо – не на порожньому місці з'явилася. Але утворювати цілі фейкові країни, з якими потім вступати у союз, як РСФРР із УСРР – до цього американці не додумалися.
Тож на кінець ХХ століття саме Росія була найдосвідченішою у зовнішньому управлінні державою у світі.
Залежна незалежність
24 серпня 1991 року сягнула апогею, а 1 грудня завершилася боротьба за формальне відновлення незалежності України. Але чи дійсно ми можемо стверджувати, поклавши руку на серце, що наша незалежність була повною, а наша країна – ні від кого реально не залежною? Та де там!
Процес справжнього унезалежнення 1991 року лише розпочався. Вгадайте, хто стояв на перешкоді? На «Ро» починається, на «сія» закінчується. Упродовж першого десятиліття наша північно-східна сусідка докладала безліч зусиль, щоб контролювати Україну. Чорноморський флот та купа військових баз по всьому Криму. Закон про визнання Севастополя федеральним містом. Чи не щорічний газовий шантаж. Спільна електромережа – досі, до речі. Спроба захопити острів Тузла. Мільярди, вкинуті в проросійські, а то й у відверто сепаратистські рухи. «Кроти» на найвищих урядових посадах. Підкуп цілих партій та, врешті-решт, самого президента.
Але це не найстрашніше. Куди серйознішою була культурна експансія. Пануюча російська церква. Майже безальтернативне російське телебачення. Засилля російської музики, книг і фільмів. Це лише на перший погляд – не зовнішнє управління. Надивившись московських новин про небачений розквіт економіки, серіалів про бравих російських «мєнтов» та жорстоких українських «нациків», наслухавшись пісень про «господ офіцеров», начитавшись тонни макулатури про «адін народ», чимало українців витворили у своїй голові абсолютно хибний, але дуже привабливий образ Росії. І 2014 року не змогли повірити, що ця прекрасна велика Росія вбиває їхніх співвітчизників.
Навіть сьогодні, по семи роках війни, 14,5% українців довіряють Путіну! І це без Криму і Донбасу. А скільки таких було у 2010-му?
То хто ж керує Україною
За сто років ситуація майже не змінилася. У січні 1918 року росіяни несли українцям не лише багнети – з ними ще можна було упоратися. З-за поребрика нам впроваджували нову релігію – марксизм-ленінізм. І от проти цієї отрути ліків вчасно знайти не вдалося. Сьогодні Росія нав'язує нам замість комунізму путінізм – «русскій мір». Чи не свідчать результати виборів, що ця зараза досі зашита у головах наших громадян?
Є і хороші новини. Століття тому нас підтримувала одна Німеччина. Після її падіння Україна опинилася у трикутнику смерті, звідки не було прийнятного виходу. Сьогодні 93% території нашої держави перебувають під контролем свого уряду. Однак це необхідна, але недостатня умова.
Хай тепер Кремль не керує напряму нашими інституціями і не скуповує політиків по пучку за п'ятак, але він до сих пір впливає на наших громадян. Зокрема, скуповуючи пучками блогерів за 20 баксів. А в умовах хай недосконалої, але виборчої демократії, це загроза сама по собі.
На тлі цього майже безмежного впливу Росії на душі населення гроші, які обіцяє урядовцям Захід, виглядають блідо. Дають не просто так, а вимагають реформ, дають не назавжди, а в борг. Та ще й попередників не дозволяють посадити. Тож недивно, що Україна робить на Захід крок уперед і два назад. Хіба ж це зовнішнє управління? Це навіть на менторство не завжди тягне.
Натомість Росія і по сьогодні володіє чарівною кнопкою переключення уваги українців. Натиснуть – і якась наша петрушка щось ляпне про мову, Бандеру чи громадянську війну на Донбасі. А зденервований нарід тут же почне активно лаятися у соцмережах та банити один одного. Накручені кремлівською пропагандою про поїзди з кривавим правосєками, проти України виступили частина мешканців Криму й Донбасу, не кажучи вже про самих росіян. Інформаційний вплив може й віртуальний, зате його жертви – цілком реальні.
Російські новини домінують у наших стрічках над американськими. Навіть у день своєї інавгурації Байден у пошукових запитах українців поступався Навальному у співвідношенні 43:49 (в середньому за рік – 5:8). Запит «Росія» за рік був популярніший за «США» у 1,5 рази. У нас в принципі неможливі такі срачі через американських письменників, як через Булгакова.
А найважливіше те, що сама архітектура стосунків влади та суспільства у нашій країні вибудувана за російськими (точніше – радянськими) зразками. Наприклад, президент, чиї повноваження чітко окреслені, може роздавати незаконні вказівки з регулювання тарифів. Формально незалежний суд постійно вигинає хребта, підлизуючись до центру сили. Навіть ток-шоу в нашому ефірі за формою все менше відрізняються від російських. Тому в Україні ще донедавна була можлива Партія політики Путіна. А от про Партію політики Буша/Обами ніхто не чув. За приєднання до Росії завжди проголосують 5-10-15% українців. Скільки проголосують бодай за вступ до НАТО, не кажучи про приєднання до США?
І наостанок. Американці на своїх противників в Україні накладають санкції. Кремль – підкладає вибухівку чи отруту.
Ну то хто тут здійснює зовнішнє управління Україною?
