Гучна історія із появою на мозаїці у головному храмі Збройних сил Росії Сталіна, Путіна і плакату «Крим наш» добігла логічного завершення – російського президента зображувати там не будуть. Принаймні, зараз. Але вихід російсько-українського протистояння на найвищий – сакральний – рівень від цього не лише не припинився, але й став доконаним фактом. І на це не можна не зважати.
Самоочевидне, що протиборство Росії з Україною ведеться у двох сферах: фізичній та інформаційній. У першій летять кулі на передовій та вибухають міни в тилу, перекривають воду та вкотре обіцяють відрізати газ, навіть судові позови також проходять у цій сфері, бо на кону – цілком реальні гроші. У другій боротьба ведеться не так криваво, але не менш напружено, адже приз у ній – «правильна» інтерпретація подій з фізичної сфери. І перемога тут важить не менше, бо, скажімо, деморалізований байками про «громадянську війну» солдат є так само небоєздатним, як і вчасно не нагодований солдат без боєприпасів.
Але хибно було б вважати, що протистояння тут ведеться безсистемно, і що наративи про «вільний вибір кримчан на референдумі» та «бандерівців – нацистських поплічників у Києві» хаотично кружляють в інформаційному просторі Україні. Це не так, ба навіть більше – можна чітко виокремити 8 рівнів, на яких змагаються російські та українські дискурси. Вірніше, стикаються потужні пропагандистські наступи Росії та слабкі фактологічні контратаки України.
1. Регіонально-міжетнічний (лише в Криму). На ньому кремлівські ідеологи популяризують ідею про віковічну боротьбу кримських слов'ян з кримськими татарами на півострові, виставляючи останніх кровожерними дикунами і одвічними зрадниками, що сплять і бачать влаштувати різанину беззахисних росіян, оголосити халіфат і бігом увійти до складу Туреччини.
Насправді ж за останні десятиліття справжні міжетнічні сутички в Криму можна порахувати на пальцях однієї руки, а регулярні акції кримських татар були спрямовані не проти росіян, а проти корумпованої та проросійської місцевої влади, яка наживалася на махінаціях із землею. Ну а кількість кримців, що прагнуть приєднатися до Туреччини, дорівнює кількості американців, які бажають возз'єднання США із Великою Британією.
NB. Цілком можливо, що ситуація із відвертим придушенням української мови в Криму і на окупованому Донбасі має не лише політичне підґрунтя (боротьба з претензіями України на повернення цих територій), а й міжетнічне (російський шовінізм по відношенню до українців), але це вимагає окремого дослідження.
2. Регіонально-політичний. Тут мова йде про те, що населення Криму, Донбасу, решти Сходу та Півдня начебто від самого 1991 року потерпало під гнітом київського націоналізму, вело відчайдушну боротьбу за російську мову та, подекуди, самостійно визволилося з-під влади України після нацистського державного перевороту на Майдані 2014 року. Ну і тепер, зрозуміло, героїчні молоді народні республіки самостійно протистоять великоукраїнським карателям.
В реальності ж проросійські мешканці та політичні рухи там були завжди, але порядок денний вони не визначали. І українську владу в Криму і частині Донбасу скинули не місцеві активісти, а російські війська, які й утримують на плаву т.зв. «ДНР» та «ЛНР». А там, де «зелених чоловічків» не було – в Харкові та Одесі – сепаратисти нічого не досягли.
3. Загальнодержавний. Це найширший рівень, на ньому змагається найбільша кількість інтерпретацій. За російською версією, тут існує держава, населена «нормальними українцями», які бажають дружити з Москвою, люблять російську культуру, ходять до канонічної церкви, шанують спільну історію і Перемогу у Великій Вітчизняній тощо, а «заважають їм жити» купка нацистів-бандерівців, що ненавидять усе російське і спонсоруються з гнилого Заходу.
Цьому наративу протистоїть не «правда», а інший – дзеркально обернений – дискурс. Згідно з ним Україну населяють «щирі українці», волелюбні і працьовиті, орієнтовані на Європу, побожні, освічені та закохані у власну культуру, а все зло походить від тупих малоросів-совків, яким ковбаса по 2.20 дорожча за свободу і яких гуртом і вроздріб скуповує Москва.
Таку дихотомію проукраїнські сили зводять до протистояння умовних Майдану з Антимайданом, а проросійські – до боротьби «западенців» з «Новоросією», називаючи це громадянською війною. Але лінія фронту у цьому випадку проходить через кожну окрему квартиру. Додатково заплутують рівень суспільні поділи з інших проблем: нові інститути проти старих норм, бізнес проти розпилу, здібності проти кумівства, відповідальність проти патерналізму – і в кожному регіоні знайдуться люди на кожному боці барикад.
Отже, насправді, нема двох Україн – проросійської та прозахідної, не стикаються «соросята» з «комуняками», тут борються візіонерство і новаторство із ностальгією та зручністю – через це проходять усі країни, і ніде ця битва не була швидкою та безкровною. І хоча існують в політикумі фігури, якими Росія грає безпосередньо, на цьому рівні – 222-х Україн – саме українці завдають собі найбільшої шкоди.
4. Міждержавний. Із цим рівнем певний казус, тому що Росія навідріз відмовляється визнавати сам факт його існування. Офіційний кремлівський наратив полягає у тому, що жодних російських військ в Україні немає, а конфлікт на Донбасі – громадянський. Хоча для внутрішнього вжитку у Федерації та на окупованих територіях час від часу застосовуються пропагандистські конструкції типу «за два тижні дійдемо до Києва», формально між Україною та Росією – братські стосунки.
Ця тактика не нова – ще під час Української революції 1917-1921 років червона Москва регулярно відкидала усі звинувачення в агресії проти УНР, запевнюючи, що війну з Києвом веде уряд незалежної радянської України. На ділі ж і того, і нинішнього разу йдеться про міждержавне протистояння, в якому російський агресор прикривається місцевими маріонетками, а українська сторона веде справжню війну за незалежність.
5. Геополітичний. Ось цей рівень Москва вважає найголовнішим, і саме на ньому найбільше сконцентрована. За кремлівською версією, Росія не воює з Україною, а переграє із США наслідки Холодної війни на українських землях, Україна ж тут позбавлена окремої суб'єктності. У цьому дискурсі Росія, 1991 року зраджена Вашингтоном і позбавлена сфери впливу у світі, довго виношувала образу, аж поки не сталася нагода «встати з колін» і «відновити історичну справедливість»: Осетія-2008, Крим-2014, Донбас-2014, Латакія-2015. Ну а раз величної Росії не може бути без підконтрольної України, то тим гірше для України.
В реальності ж хоч Росія і оголосила війну Заходові, Захід на поле битви просто не явився, а перевів боротьбу в геоекономічну площину. І тому за Україну борються не танки проти танків, а Євразійський економічний союз проти зони вільної торгівлі та безвізу із Євросоюзом, російські кредити проти західних інвестицій, олігархи кооперативу «Озеро» проти транснаціональних корпорацій, а східний вектор міграції заробітчан проти західного. І те, що Україна вперше за 4 роки відновила купівлю бензину в Росії, говорить про те, що ця боротьба триває.
6. Цивілізаційний. Тут Росія подає себе як не просто країну, а окрему православну цивілізацію, як «Русскій мір», Україну ж – як блудну доньку цього «миру», яка спокусилася на європейські цяцянки типу прав меншин, а тепер вертається додому. «Гейропа» проти «Святої Русі» – це саме звідси. У вужчому сенсі до «руського світу» входить мінімум третина України: Крим, «Новоросія» та Слобожанщина, – нібито «ісконно русская зємля», яку подарували українцям російські царі та генсеки, у ширшому – всі території, де розуміють російську мову.
Насправді ж під час розпаду Русі, яка як «донька» Візантії не була ані «Сходом», ані «Заходом», українські князівства здебільшого обрали європейську орієнтацію, у той час як більшість російських – східну. Загнати Україну в «русскій мір» Росії вдалося лише наприкінці 18-го століття і відносно ненадовго. Інтеграція в ЄС – це для українців шлях додому.
7. Світоглядно-ціннісний. На ньому вже навіть «спільні» мова та історія, на яких так наполягають в Москві, перестають мати значення, поступаючись важливішим речам. Більшість азійських країн, як і Росія, пропонують за найвищі цінності визнати стабільність та порядок. Країни Заходу проповідують в якості таких розвиток та свободу. У Кремлі запевняють, що українцям ближчі перші, як воно насправді – ще належить вияснити.
Ну і нарешті на наших очах формується найвищий 8 – сакральний – рівень, на якому сцени російської анексії Криму зображують всередині храмів. Все почалося із «сакральної Корсуні» у Кримській промові Путіна, коли ще не була втрачена надія захопити всю Україну і звучав месидж про «спільне джерело духовності» усіх східних слов'ян, а завершилося плакатом «Крим наш» у головному армійському храмі. Далі вже нікуди: відтепер теза «Крим – це Росія» є елементом божественного устрою в розумінні Москви, і спроби України повернути півострів – це вже не якась там атака на кордони окремої країни чи навіть російської цивілізації в цілому. Це – посягання на Бога, на що здатні лише прихвосні диявола.
Розуміння цих 8 рівнів російсько-української інформаційної війни має не лише аналітичну цінність і надається до боротьби із кремлівськими фейками. Справа у тім, що без урахування різниці між наративами різних рівнів неможлива побудова жодної реалістичної стратегії реінтеграції Криму і Донбасу до складу України. Аргументи політичного порядку нездатні поколивати стереотипи на ціннісному рівні, а міждержавного – на цивілізаційному. На кожному «поверсі» слід застосовувати свої, унікальні слова, щоб достукатися до співвітчизників.
Ну а увічнення анексії Криму в армійському храмі – це зайве нагадування, що Росія у своїй боротьбі проти України підняла ставки донезмоги високо і буде відстоювати свою правду до останнього солдата – свого чи чужого. З цього я роблю висновок, що жодне примирення в розумний спосіб «десь посередині» принципово неможливе, і війна триватиме до цілковитої поразки однієї зі сторін.
Чекати, принаймні в історичній перспективі, залишилося недовго.
Першоджерело тексту
Фейсбук автора
