Ця війна навчила мене менше довіряти медалям і бойовим відзнакам.
Я вже знаю, як і кого нагороджували у нас в старому батальйоні, в «Донбасі» НГУ. Я зрозумів, що медаль — це далеко не завжди знак героїзму, а швидше засіб для мотивації особового складу зі сторони командування і один зі способів стимулювати лояльність. Я знаю кількох нагороджених солдат, які жодним краєм не відповідають отриманому статусу. Чисто по людськи не маю нічого проти, значній кількості людей дійсно треба дати медаль, подякувати за службу і відпустити на всі сторони, — хай він пишається нею до кінця днів, хай його внуки зберігають його медаль у шафі й передають наступним поколінням. Нічого поганого в цьому нема.
Але.
На фото — друг Бугор, один з наших іструкторів, мій товариш по гранатометному взводу під час минулорічної кампанії. Пішов добровольцем з перших днів, брав участь у штурмі мінімум чотирьох міст, разом із взводом здійснював спеціальні операції на передньому краю, спалив кілька одиниць ворожої бронетехніки, був поранений, пережив оточення й полон. І він не нагороджений нічим, не дивлячись, що командир взводу кілька разів подавав представлення на нього й неодноразово говорив на цю тему з представниками влади, зокрема з народними депутатами, які пройшли у Верховну Раду від батальйону «Донбас».
Коротше, коли я бачу на вулиці людину з медалями (не важливо якого віку і за яку війну), я не відчуваю пієтету. Медаль — то лише медаль, а за справжнього Героя хай люди скажуть.
