За 10 днів в Донецьку я побачив частину цивілізації і водночас невеликий відсоток маргіналів та московської агентури. Яка глибоко розійшлася метастазами в суспільство міста. Я на собі відчув звіряче бажання місцевих вислужитися коли на мене реагували як на червоне. Тому довелося побачити підвал і послухати свист куль над головою. Хоча я вдало намагався там вжитися у роль «свого» щоб виконати місію. Публічні зустрічі з тими хто переконував мене, що скоро стануть як Швейцарія. Стали. Відстійником. Загубили таке красиве українське місто. Знищили. Все як завжди: завищені очікування жертви — призводять до ще більших жертв. В той самий час мої приватні зустрічі з місцевими жителями котрі вірили в Україну. Вони вірили і надіялися. А потім і вони покинули місто. Я переконаний, що зараз там є мізерна кількість тихих патріотів. Чи варто боротися? Врятоване одне життя — врятований увесь світ. Хоча уже дуже і дуже багато втрачено. Життів. Особистостей. Історій. Легенд. Епох. Майбутнього. Я виконав свою місію. Повернувся живий. Зробив те що повинен був. Честь маю. Донецьк у пам'яті бо рідний. Як і вся наша єдина Україна-Русь від Сяну по Кавказ.
Червень. Донецьк. 2014-й рік
