Я вже почала була писати про свій експеримент, як головний довбойоб сусідньої країни дав пресуху, в ході якої подарував мені чудову ілюстрацію і нову відправну точку для цікавих дослідів.

«Когда у нас все стабильно, размеренно — у нас скучно. Хочется движухи. Как только начинается движуха — то нам страшно. Когда все свистит у виска, и пули к сожалению, и пули сейчас свистят. Ужас. Но не ужас-ужас.» 

Всі нормальні люде вже зауважили, яка кондова соціопатія пронизує ці слова. Слово «двіжуха» вже породило хвилю мемів. Але ніхто, принаймні в моїй бульбашці, не зауважив, так би мовити, культурний інтертекст цієї фрази. А саме — те, що Путін тут цитує не лише одеський анекдот про бордельмаман, яка в житті всяке бачила, а ще й перефразує початок культової свого часу пісні Мікаела Тарівердієва на вірші Роберта Рождєственского з культового ж серіалу «Семнадцать мгновений весны». Співав її (Господи, ну що за іронія!) Йосип Кобзон.

Не думай о секундах свысока

Наступит время сам поймешь наверное

Свистят они как пули у виска

Мгновения, мгновения, мгновения

Поєднуючи в один контекст сороміцький анекдот (до речі, не вперше — ми вже чу ли про «нравіцца — нє нравіцца»), культову радянську пісню і своє бачення війни, Путін показав себе не лише як абсолютно мерзенного психопата (це було очікувано), но і як людину, глибоко вкорінену в радянській культурі 1970х років.

Давайте затримаємося на цьому моменті.

Для покоління наших батьків серіал Тетяни Ліознової «Семнадцать мгновений весны» був дуже важливим, як то кажуть — культовим і меметичним. І справа навіть не в тому, що це майстерно знятий політичний трилер, який не поступиться сучасним серіалам з життя шпигунів. Справа в тому, що середньостатистичний радянський інтелігент 70-хроків цілковито ототожнював себе з центральним персонажем, радянським розвідником Штірліцем, який працює в центральному апараті служби безпеки нацистської Німеччини.

Бувши глибоко порядною людиною (а якою ще людиною можна було показати радянського розвідника?) Штірліц вимушений існувати серед неймовірних упирів і працювати з ними. Кальтенбруннер, Мюллер, Холтофф, Айсман, Шеленберг, Борман — абсолютно всі є огидними потворами, з якими Штірліц має вдавати з себе таку саму потвору. Його дні й ночі наповнені брехнею та боротьбою скорпіонів у банці. Штірліц і сам змушений брехати, підставляти і вбивати, і дуже гостро стоїть питання: а чи відрізняється він ще від мерзотників, з якими працює? Проте Штірліц робить кілька добрих справ, які мають показати глядачеві: так, відрізняється. Він рятує від Гестапо родичів пастора Шлага, радистку Кет, її дитину та дитину солдата Гельмута. Ліознова додала до персонажів приятельку Штірліца фрау Зауріх та Габі Набель, що зберігають людяність у нелюдяному світі. Вони симпатизують Штірліцу, отже він не пропаща людина. Штірліц також робить у кадрі те, що хотів би зробити кожен радянський інтелігент: вбиває стукача. Жоден з глядачів в житті не наважився би вбити стукача, але, бачивши, як його вбиває Штірліц, вони аплодували.

Серіал настільки часто показували по телевізору, що не було людини, яка б його хоч мигцем не бачила. Анекдоти про Штірліца й Мюллера розповідали всі, навіть діти і дитсадочках. Ми, народжені вже після того як серіал став національним хітом, не розуміли достеменно, про що йдеться, але сміялися над «Штірліц вистрілив в упор. Упор упав».

Гумор цих анекдотів часто ґрунтувався на протистоянні Штірліца й Мюллера, центральному в напруженому сюжеті серіалу. Мюллер здогадується, а під кінець серіалу вже знає, що Штірліц є радянським розвідником. Але не поспішає його заарештувати, бо знає й те, що Німеччна приречена, і скоро йому знадобиться людина, яка може врятувати йому життя.

Тобто, героїчна місія Штірліца повністю залежить від того, наскільки його головний ворог вірить в його корисність. Так само життя й добробут радянського інтелігента цілковито залежали від того, наскільки КГБ був переконаний в його корисності. Про лояльність геть не йшлося: як і у випадку Мюллера зі Штірліцем, «товариш майор» апріорі не вважав інтелігента лояльним і готовий був до певної межі дивитись на цю нелояльність крізь пальці. Питання було лише в балансі між нелояльністю та корисністю.

В анекдотах Штірліц міг відверто ввійти в кабінет Гітлера під час засідання ставки і почати копіювати секретні документира Мюллер спокійно поясняв фюреру, що в Штірліца завжди знайдеться хороша відмазка. В реальному житті інтелігенції дозволялися доволі широкі межі фронди, якщо вона була корисною. Технічні виші, випускники яких потім йшли в оборонку, були розсадниками контрольованого вільнодумства. В гуманітарних вишах гайки закручувалися значно сильніше: з одного боку, «вчителів болтології» цінували менше, з іншого, ідеологічна індоктрінація вважалася головною метою гуманітарної освіти. Роботою «технічного інтелігента» було створення зброї або інструментів для створення зброї. Роботою «творчого інтелігента» — виправдання та обґрунтування для застосування цієї зброї. Поки технічний інтелігент справно клепав бомби й ракети, йому дозволялося патякати с певним відхиленням від генеральної лінії. Для «творчого інтелігента» патякання й було роботою, тому відхилень не дозволяли. Сахаров, творець ядерної зброї, відбувся засланням до Горького (нині Нижній Новгород). Філологи Даніель і Синявський були відправлені в табори.

Серіал «Семнадцать мгновений весны» не лише давав радянському інтелігентові робочу рольову модель життя в тоталітарній державі — він окреслював для нього правила гри, розмічав кордони, навчав читанню підтекстів.

Але була ще одна категорія населення, для якої серіал також дав рольову модель. Спецслужбісти.

Ні для кого не секрет, що найпопулярнішим персонажем серіалу є Мюллер. Леонід Бронєвой, виконавець ролі Мюллера, до зйомок у серіалі переважно тетральний актор, після прем'єри серіалу прокинувся всесоюзно знаменитим. Саме Мюллера цитують і перифразують досі: «А вас, Штирлиц, я попрошу остаться»; «Никому в наше время доверять нельзя. Мне можно»; «Я люблю молчунов. Если друг — молчун, так это друг, а если враг, так это враг.» А спробуйте пригадати на пам'ять хоч одну цитату з Штірліца. Якщо ви відкриєте вікіцитатник чи передивитесь серіал, ви побачите, що Штірліц говорить та мислить здебільшого правильні банальності. Натомість Мюллер видає готові афоризми, сипле прикладною життєвою мудрістю, маскуючи цинізм під чесність. Насправді в тому, що каже Мюллер, теж багато банальностей. Але чудова подача Леоніда Броневого, вчасні паузи та наголоси, нюансировка інтонацій до кожної банальності додавали підтекст.

Мюллера обожнювали КДБісти, і охоче приміряли на себе подумки есесівський мундир. Художниця-костюмерка Маріам Биховська чудово виконала свою роботу, есесівці в серіалі виглядають неймовірно стильно. Це трошки прогрішення проти історичної правди: в реальності чорну форму ССівці носили лише на парад, а по буднях вдягали польову, кольору хакі. Але як ефектно виглядали чорні мундири на чорно-білій плівці!

Мюллер відверто критикує владу, знаючи, що це залишиться безкарним. «Они все фантазёры, наши шефы. Им можно фантазировать, у них нет конкретной работы. А давать руководящие указания может даже дрессированная шимпанзе в цирке». Репліки на кшталт цієї він вимовляє нерідко, збуджуючи заздрість своїх радянських колег. Кожен з них хотів би дозволити собі таку відвертість, і це було цілком можливо — головне дослужитися до відповідного ступеню. Отже, є стимул служити.

Мюллер не заперечує і свою матеріальну зацікавленість. В розмові з колишнім колегою з Кріпо (кримінальна поліція) він хвалиться, що йому вистачає грошей на горілку і напівжартома радить брати хабари. У приавтній розмові «зізнається»: «Помните: Мюллер-гестапо — старый усталый человек, который хочет спокойно дожить свои годы на маленькой ферме с голубым бассейном. И ради этого я готов сейчас поиграть в активность». Його радянські спадкоємці виконали для себе програму стосовно ферми з блакитним басейном. Дехто перестарався з розмірами ферми й басейну, але ж росіяни не німці, щоб себе в чомусь обмежувати. «Россия — щедрая душа».

Ще трохи нюансів. Серіал був знятий на замовлення КДБ. Андропов особисто призначив консультантів і передивився всі серії, схваливши його для виходу на екран. Консультантом-куратором був не хтось, а перший заступник голови КДБ Семен Цвігун (в титрах прописаний як Мішин) і полковник КДБ Георгій Піпія (в титрах Колх).

У 1978 році творці серіалу отримали спецпремію КДБ СРСР.

Зануримося далі в глибини іронії. Тетяна Ліознова та інші творці серіалу, безперечно, належали до тієї самої творчої інтелігенції, від якої вимагалася лояльність. Особливо коли йдеться про роботу на замовлення КДБ. Але розмір дулі в кишені творців серіалу неможливо переоцінити. Щоразу як в кадрі хтось вимовляє слово «партія», далі звучить таке, що неясно, як це взагалі потрапило на екран. Ліознова показала себе філігранною майстринею тієї ж самої гри підтекстів, яку вели на екрані її герої. Для того, щоб критикувати чи навіть заборонити серіал через порівняння радянської верхівки з нацистами, а КДБ з гестапо, треба було визнати, що ти бачиш цю схожість. «А ви, таваріщ Бєрія, каво імєлі в віду?»

До речі, Штірліц і сам потихеньку покритиковував своє радянське начальство: «Они думают, если я не провалился за эти двадцать лет — значит, я всесилен. Хорошо бы мне стать заместителем Гиммлера. Или вообще пробиться в фюреры. Хайль Штирлиц!» В рамках дозволеної фронди це було припустимо. Андропов взагалі любив гратися в інтелігента, показувати себе ліберальним тираном, просвітленим деспотом Платона. Саме Андропов допустив Юліана Семьонова, «батька Штірліца», працювати в архівах КДБ. І саме він цілеспрямовано створював легенду про КДБ як осередок інтелектуальної еліти та розкутого мислення. Для створення цієї легенди інтелігенція, яка на неї працювала, мала й сама ковтнути трохи волі. «Среди рабов нельзя быть свободным. Так не лучше ли быть самым свободным среди рабов?» — каже у другій серії стукач Клаус. Це абсолютно адекватний опис становища підгодовуваних владою творців — таких як клан Міхалкових, Костянтин Сімонов, Юліан Семьонов, автор сценарію до «Семнадцати мгновений весны», сама Ліознова. У 1947 році її звільнили з кіностудії імені Горького в рамках боротьби з космополітизмом. У 1983 році вступила до «Антисіониістського комитету радянської суспільності», створеного «с целью всестороннего противостояния сионизму и Израилю и для дальнейшего строительства коммунизма и борьбы за мир дружбу народов на общественных началах». Становище «самого свободного среди рабов» вимагало певних ритуальних дій.

Ідею про те, що успіх серіалу посприяв приходу Путіна до влади, висловив першим британський критик Ендою Мейл (Ґардіан, 18 вересня 2018 року). Але вона начебто носилася в повітрі.

На момент виходу серіалу Путіну виповнився 21 рік. Не можна сказати, що серіал посприяв його формуванню як особистості — особистість на той момент вже склалася. Але достеменно відомо, що серіал Путін любив. У 2007 році акторка, яка зіграла епізодичну роль дружини Штірліца, отримала подарунок на дяку за відображення образу дружини розвідника-резидента. 

Путін загравав з образом Штірліца в документальному фільмі, який мав підготувати росіян до його нової ролі президента країни. Його показували за кермом «Волги» під дуже впізнавану музику Мікаела Тарівердієва. В цьому фільмі він також зізнається, що на Росії цілком можливе повернення до тоталітаризму: «Но опасность нужно искать, или нужно видеть опасность, не в органах правопорядка, не в органах безопасности или даже милиции, и даже не в армии. Эта опасность в ментальности нас самих, в ментальности нашего народа, населения, в нашей собственной ментальности. Нам всем кажется, что если…не скрою — и мне так иногда кажется, что если навести твердый порядок жесткой рукой, то всем нам станет жить лучше, комфортнее, безопаснее. На самом деле эта комфортность очень быстро пройдет, потому что эта жесткая рука начнет нас очень быстро душить».

Стоп-стоп-стоп, десь ми таке вже чули! А, онде:

«Я завещал детям: будь проклята любая демократия в нашем Рейхе. Всякая демократия в нашей стране чревата только одним: диктатурой мелких лавочников. Чем больше мы имеем свобод, тем скорее нам хочется СС, тайной полиции, концлагерей, всеобщего страха. Только тогда мы чувствуем себя спокойными. Не нужно отстаивать своей точки зрения на судьбы родины. Никакой ответственности. Только подними руку в честь того, кто этим занимается за тебя, только крикни: „Хайль Гитлер!“ — и всё сразу станет понятно. Никаких волнений.» Це каже Штірліцеві безіменний генерал в потязі.

Ще тоді, наприкінці 90-х, Путін знав, що треба казати країні, де вигаданий убергестапівець є найпопулярнішим героєм анекдотів та джерелом життєвої мудрості. «Очень легко советовать другим — будь честным. А поодиночке каждый старается свою нечестность вывернуть честностью.»

В книзі "The Invention of Russia" Аркадій Островський, редактор відділу Росії та Східної Європи журналу Economist писав: «Потеряв веру в либералов, страна искала своего Штирлица». От лише він помилявся або брехав: країна шукала свого Мюллера. І країна його знайшла.

Люди, які добре пам'ятають пізні дев'яності, епоху «Предпутіння», можуть заперечити: але ж за опитуванням газети «Комерсант» в трійку лідерів популярності потрапив саме Штірліц. І саме образ Штірліца використовувався у підготовці росіян до вцарення Путіна.

Так, себе пересічний росіянин все ще ототожнював зі Штірліцем. Шляхетною людиною у ворожому оточенні, яка дивним чином примудряється зберігати людяність просто посеред кривавого карнавалу.

Але в начальники собі він бажав Мюллера. Бо якщо не можна отримати в начальники порядну людину (така опція росіянами навіть не розглядається), то краще мати професіонала-прагматика, здатного оцінити твою корисність, не фанатика, а навпаки байдужого до ідеології, проте здатного використовувати її на користь собі. Поки ти корисний Мюллеру — Мюллер тебе щадитиме.

Давайте поговоримо про ще один нюанс. Попри шалену популярність серіалу мало хто може відповісти на питання, яку саме мету переслідує Штірліц. Я сама не змогла відповісти на це питання, коли його задав мені свій колишній. І відтоді я багато разів повторювала експеримент майже неодмінно з одним результатом: «Він працює на перемогу СРСР» — так відповіла я, так відповідали мені в 9 випадках з 10. «Але перемога СРСР вже гарантована,» — нагадав мені колишній і нагадую вам я. «Це березень 1945, вся німецька верхівка розуміє, що Третьому рейху капут, лише Гітлер зберігає якісь ілюзії. То за що бореться Штірліц?» Люди починають, як я свого часу, відновлювати загальну картину за лісом нюансів та деталей та пригадують: Штірліц хоче зірвати сепаратні перемовини про мир, які веде Гіммлер за спиною Гітлера. Один з десяти згадує про це одразу.

І тоді лунає контрольний постріл: а навіщо Штірліцу зривати ці перемовини? Яка мета подовження війни? Більше жертв? Під час штурму Берліна СРСР втратив убитими й пораненими близько 250 тисяч людей. Якби не зусилля Штірліца, вони були б живі й здорові, в чому сенс їхньої жертви?

Військового сенсу не було: на таємних перемовинах в будь-якому разі обговорювалися б лише умови капітуляції. Але був сенс політичний: що довше тривали бойові дії, то ширшою ставала зона радянської окупації. Штірліц боровся, по суті, за існування майбутньої НДР, майбутньої «штазі», за те, щоб юний Вова Путін мав куди поїхати на стажування. За це померли понад 80 тисяч радянських війскових і були скалічені понад 200 тисяч.

І якщо говорити про сприйняття серіалу широкими народними масами, то неможливо проігнорувати це ігнорування. Мільйони захоплених глядачів передивлялися серіал по декілька разів, і упор не помічаючи головну мету головного героя протягом всього екранного часу. Відеоесей «Чем до сих пор восхищают „Семнадцать мгновений весны“», знятий «Кинопоиском» три роки тому, так само ігнорує це питання, як і інші численні документалки, передачі, статті. Штірліц в них віддає всього себе «служінню Батьківщині», а не імперській експансії рідної імперії.

https://www.youtube.com/watch?v=DyNaVkzgo-o

Як в оповіданні По, імперська експансія лежить на видному місці — але її ніхто не бачить, бо воліє не бачити. Для одних на перший план виходить напружений військово-політичний трилер, для інших — доля інтелектуала, який виживає в оточенні мерзотників. «Просто со временем из него ушла вся идеологическая актуальность а на первый план вышла трогательная близкая всем история о бесконечно одиноком человеке, который в нашей памяти так и будет сидеть в весеннем лесу, обняв колени, и вспоминать о самых важных мгновениях своей жизни» — цими словами завершується відеоесей, який викладено на Ютуб 8 травня 2021 року, коли гібридна війна проти України тривала вже сім років, а до повномасштабного вторгнення залишалося менше року.

«Просто со временем из него ушла вся идеологическая актуальность». Важко зрозуміти, чи є автори есею такими само майстрами підтексту, як і Ліознова, чи вони просто граються в очі, не помічаючи ані імперської експансії як на екрані, так і довкола, ані невмирущої актуальності мало не кожної секунди серіалу. А ось есей Кірилла Фокіна, спеціально для «Новой газеты Европа», 11 серпня 2023 року — і там також російський ліберал намагається розділити свого улюбленого героя і імперську експансію Путіна: «Да и характер „нордический, стойкий“, и интеллектуальная тоска, „не думай о секундах свысока“, и трагически-героический настрой, и даже фатализм — всё это про человека, который пытался закончить самую страшную войну XX века, а не про его фаната, начавшего самую страшную (пока) войну века XXI.» Альо, гараж, імперська експансія Сталіна — вона все ще там, у тексті фільму! Вона нікуди не ділась! І Штірліц не намагається закінчити війну — навпаки, він її подовжує, щоб СРСР встиг хапнути більше територій і утворити більше лялькових держав!

І тут ми підходимо до важливої риси російського інтелігента, який у власній країні живе як у ворожому тилу: добре намайструвавшись у читанні підтекстів, він абсолютно не вміє читати текст. Бо текст, радше за все, апріорі бреше, і тому не вартий уваги.

«Семнадцать мгновений» — одна з найяскравіших ілюстрацій такого засобу прочитання. Зосереджені на психологічних і тактичних нюансах, глядачі забувають, з якою метою герой все це робить, а коли їх питають про це — згадують щось про абстрактну перемогу. І наратив Ліознової цілковито побудований так, щоб сприяти такому засобові прочитання. Поівльний розвиток оповідки з купою «зайвих» (насправді ні) розмов, які начебто не несуть ключової інформації, вимагає від глядача зосередження на подробицях, деталях, нюансах, відволікаючи від питання «навіщо це все». 

При цьому текст, власне текст, інколи вражаюче пророчий: «А вот те, которые сейчас ещё ничего не смыслят, будут говорить о нас, как о легенде! А легенду надо подкармливать! Надо создавать тех сказочников, которые переложат наши слова на иной лад, тот, которым будет жить человечество через двадцать лет. Как только где-нибудь вместо слова „здравствуйте“ произнесут „хайль!“ в чей-то персональный адрес, знайте: там нас ждут, оттуда мы начнём своё великое возрождение.»

Що ж, Ліознова з Семеновим, Броневим та Тіхоновим і стали тими самими казкарями, про яких говорив Мюллер. Вони створили легенду про компетентного прагматичного розумного спецслужбіста, і успішно продали її великій країні.

Через двадцять п'ять років цією легендою скористаються, щоб привести до влади Путіна. Тож, якщо подумати, це було не пророцтвом. Це було вказівкою до дії.

«…Нет, ну какой [из него] Штирлиц. Но идея была в том, что кандидат в президенты должен появиться как будто бы из ниоткуда. Должна возникнуть реакция „ах“. И у нас была идея, что кандидат появляется, расконспирировавшись: он был тут, но не мог вступить в действие, и вот теперь он выходит на сцену. <…> Там, где люди ничего [хорошего] от власти не ждали, вдруг появляется надежда. <…> Нам нужен [был] интеллигентный силовик,» — так каже в своєму інтерв'ю політтехнолог Глєб Павловський.

Двадцять років по тому той самий Павловський розповідатиме: «Есть двор путинский, это несколько десятков человек, которые парализуют весь конституционный строй Российской Федерации. Это не диктатура. Это телефон. Мы не замечаем, что не Путин управляет страной. Путин делегирует маленькой группе людей президентские полномочия. Это, между прочим, должностное преступление, может быть, оно и уголовное, я не знаю. В том числе и полномочия верховного главнокомандующего, а это уже, извините меня, военное преступление. (...) Они разрушают мое государство. То, что оно еще выдерживает их политику, говорит о качестве нашей работы в прошлом, но оно выдерживает с трудом. Я не исключаю, что его разрушит не народное восстание под руководством Навального, а кремлевский двор. Причем, они не могут этого изменить. Чтобы изменить, им надо просто уйти, отодвинуться и рискнуть пойти на сравнительно честный суд. Я готов пойти на суд. В конце концов, эти люди сегодня клянутся бесконечно православием. Но Библия — это книга о суде. А Россия сегодня — это страна неправедного суда.»

Ах ти ж гнида, — оце і все, що я можу сказати.

Ну тобто, можна ще позловтішатися з того, як цинічний політичний маніпулятор сам зачарувався легендою, яку вирішив осідлати, щоб привести до влади «інтелігентного силовика», як бачив себе в цій картині Шеленбергом, а пошився в лохи. Але у підсумку все одно буде «ах ти ж гнида».

Шедевр Тетяни Ліознової та весь контекст його створення і сприйняття є чудовою ілюстрацію до теми провини та відповідальності творця в тоталітарній системі, мистецтва ігнорувати імперські наративи, до нестями загрузаючи у тонких нюансах.

Чи винна Ліознова в тому, що через чверть століття після прем'єри її серіалу Павловський вирішив використати легенду Штірліца для вцарення Путіна? Чи в тому, що на цій легенді виросло Хуйло, яке цинічно процитує пісню з фільму, пояснюючи, чому воно розв'язало війну?

Ні. Авжеж ні. Вона не була ані пророчицею, ані аналітикинею.

Але вона абсолютно відповідальна за те, що погодилась працювати на КДБ і знімати епос на їхнє замовлення. За легенду «просвітленого деспота» і «людяного есесівця», яку створила на замовлення цієї організації. За вагомий внесок у нормалізацію двомислення, за «нацизм з людським обличчям» (серіал любили дивитись родичі Шеленберга — «дядю Вальтера» він зображує дуже компліментарно). За антиамериканські наративи (до речі її останнім фільмом була антиамериканська агітка «Конец света с последующим симпозиумом»). За гру в підтексти з установою ігнорувати текст. За «перетворення пропаганди на мистецтво», яке вихваляли Парфьонов з Доліним — так, за це вона відповідальна і в цьому вона винна. Власне, якщо хто й може претендувати на лаври «радянської Лені Ріфеншталь», то це вона.

Ліознова померла 2011 року, не побачивши остаточного перетворення своєї країни на Мюллерштадт. Щоправда, не певна, чи сприймала б вона це як моральне падіння. Судячи з усього, що про неї відомо, вона б зігувала не гірше за Табакова й Поплавську. Або принаймні реагувала б стандартним для лібералів «А я тут ні до чого».

Проте ми знаємо — до чого. Ми знаємо.