(Скорочено. Повна версія — на DETECTOR.MEDIA)
15 березня, коли в українському сегменті світових соцмереж активно обговорювався плакат редакторки російського телеканалу, одна колега-киянка написала: «Пишуть сусіди, що на Березняках в магазині шестеро покупців (чоловіки в цивільному) в супермаркеті стояли втикали – перераховували ціни в рублі. І не знали, як скористатися вагами самообслуговування». На думку колеги, це яскраво свідчило про приналежність «покупців у цивільному» до російської диверсійної групи.
Хоча, наприклад, авторові цієї колонки, за всієї його бурхливої фантазії, важко уявити диверсантів, як так примітивно «спаляться».
Між історією російської редакторки Овсяннікової та підозрілими шанувальниками рублів наче й нема нічого спільного. Але спільне є в реакціях українців на ці та багато інших подібних ситуацій.
<...>
Насправді акції-одноденки навіть в очах далекого від війни західного споживача не можуть скасувати самого факту війни. Ба більше, вони його тільки підкреслюють. Не кажучи вже про те, що подібний хід подій категорично розходиться з усіма наративами рашистської пропаганди про «єдність» і «силу» сучасної росії та всенародну підтримку агресії проти України. Як і з постійними погрозами на адресу Заходу, що їх ці наративи й покликані підкріплювати.
...Недовіра до окремо взятого «шоу Овсяннікової», ясна річ, є частиною значно ширшої недовіри до всього, що виходить з російського боку екрану/монітора. Проте тисячі людино-годин, відданих українськими завсідниками соцмереж беззавітній боротьбі з абсолютно незначущим для нас твітом тієї ж Латиніної (після того, як його репостнув радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко), викликає певний подив. Напевне, цей час можна було б використати на щось важливіше.
І тут ми приходимо до другого феномену, який і поєднує не завжди адекватну реакцію на ті чи інші російські наративи з вірою в диверсантів, здатних уголос рахувати рублі посеред Києва. Цей феномен називається дуже просто – втомою. А коли хочете, й нервовим виснаженням.
Війна не закінчується. Гірше того, шальки терезів завмерли на цілі тижні. Це природно викликає розгубленість і нервовість, за яку, власне, й не випадає когось критикувати – такою є людська природа. Розгубленість і нервовість викликають підсвідомий пошук простих відповідей на будь-які запитання. І неймовірну жагу співпричетності, яку навіть об'єктивно не завжди вдається реалізувати волонтерством чи, тим паче, участю в боях.
Психіка вимагає заповнити виниклу всередині тривожну порожнечу. Так починається боротьба з віртуальними проблемами: твітами російських журналісток, «спецопераціями» з плакатами, «диверсантами» на Березняках. І ось уже лавреатка Шевченківської премії на повному серйозі пише, що не так давно призначена міністерка публічно наводить ворожий вогонь на українські дитбудинки – і з нею згодні понад тисячу читачів.
Причому ситуація ускладнюється тим, що військові та уряд і справді просять не «світити» можливих цілей (як і результатів ударів). Що, крім суто оборонних міркувань секретності, безумовно викликано й бажанням знизити градус психологічної напруги в суспільстві. Але суспільство саме знаходить, чим цю напругу підтримати...
<...>
На індивідуальному рівні нервове виснаження не відразу веде до депресії й безсилля. Спочатку воно викликає невмотивовану агресію і взагалі надмірно емоційні реакції на все навколо. Напевне, більшості з нас знайоме те відчуття «на нервах», коли ми здатні, наприклад, накричати на близьку людину, водночас гостро відчуваючи свою неправоту. На рівні суспільства, до певної міри, буває те саме.
Напевне, єдине, що можна тут порадити – це всіляко заощаджувати нервову енергію (авжеж, термін ненауковий, але, гадаю, всім зрозуміло, про що йдеться). Як уже сказано, війна далеко не скінчилася. Нам ще довго будуть потрібні всі сили, які у нас є.
