Протести в Москві не повинні нас тішити. Придушення цих протестів – теж. І навіть реакція московської громади на це придушення – реакція нормальна, адекватна, протестна – теж не повинна нас тішити.
Все це нас може лише тривожити.
Існує міф про «різні народи». Нібито українці – волелюбні, завжди за свободу, а росіяни – ті люблять Царя, яким би він не був. Це – міф. Ми досить однакові вихованці пострадянських систем. 73 % Зеленського – це було бажання Доброго Царя. Навпаки, нинішнє падіння рейтингу Путіна – це свідчення тому, що він не вправляється з роллю Доброго Царя.
Що ж! Тоді йому доводиться гратися в Царя Злого. Чи Грозного, як воно там у них заведено.
Тому в центрі Москви лупцюють ментівськими кийками дівок, тому усі ці обмеження на участь у мітингах, тому оце все. Й тамтешня інтелігенція стогне: «доколє?» Але для нас, українців, важливіше інше питання: «І що?»
Припустімо такий малоймовірний варіант, що протест урешті-решт переможе. Не уявляю собі такого, але припустімо. Ну й кого вони оберуть демократично? Ага. Як ми – актора, так і вони оберуть глибоко переконаного нациста. «Хірурга» якого-небудь, або Охлобистіна. Оце посміємось.
Це я, звичайно, не всерйоз, бо нікого тамтешня опозиція перемогти не здатна. Там вам не Київ, і не Майдан. Все, що відбудеться – це ще більше закручування гайок.
І найближча, найприпустиміша точка, яка може виправдати це закручування – це буде Крим. Як нібито «исконно русская земля». Саме там Кремль влаштує провокацію, щоби, своєю чергою, виправдати провокації та атаки на Донбасі, покликані відволікти увагу та (а це головне) виправдати репресії проти власної опозиції.
Це настільки очевидно, що про це навіть нецікаво писати. Проблема одна: гинутимуть люди.
І вони таки гинутимуть. Згадаєте мої слова.
Зберігаймо спокій. Заряджаймо калаші. Чесно кажучи, навіть при цьому ми не маємо майже жодних шансів – але хоч так.
