Вже кілька днів спостерігаю за срачами. Тіпа, задовбали ці руськоязичні біженці у Львові. Або ці дописи в Телеграмі «рускіх лібєралов». Ну а як декого задовбали, по старій пам'яті, то Зе, то Пе – то взагалі мовчу.
Я думаю, це трохи марнування ресурсу. Та й не трохи. Це навіть ближче до мародерства у воєнний час.
Бо з раціональної точки зору все це – дурістіка. Мова суперважлива, це, так би мовити, й мови нема. Але вона – стратегічний ресурс. А прямо тут і зараз це не має значення. З тим же успіхом можна вірити в рознесення птахами вірусів, смертельних тільки для слов'ян, як зараз рашистська пропаганда розказує ))
Те ж із «лібєраламі». Нафіга вони, наприклад, у нашому телевізорі, я теж не дуже розумію. Схоже на мавпування пропагандистської стратегії самих рашистів, які двадцять років світили у себе в ефірах всіляких наших проповідників «братства народов». Але ж тут інша ситуація, ну; і таке мавпування нафіг нікому не треба.
Натомість в принципі писанина їх у всяких їхніх Телеграмах – нам на руку. Хай пишуть. Тим краще.
Оскільки раціональних причин у описаних у першому абзаці істерик, як бачимо, нема, але самі вони все ж виникають, варто замислитися про інші причини. Я бачу такі:
1) Ненависть «ко всєму рускому», про яку рашисти так довго фантазували, що дійсно її добилися. Що ж. Почуття зрозуміле.
2) Нерви. Війна стомила. Хочеться виплеснути негатив. Пофіг, куди.
3) Комплекс меншовартості. Так, так. Частина з нас аж надто звикла, що росіяни скрізь перемагають. О ні, самі собі ми в цьому не зізнаємось! Але на рівні підсвідомості ця звичка є. Тому й сахаємось. (Хоч і бачимо наочно, шо нічого вони не вміють, крім закидати трупами). Аж є такі пуристи, що, мабуть, і розвідникам заборонили б російською розмовляти )) Жарт, але не зовсім.
На жаль, війна не скінчиться завтра. І через тиждень теж. Тож стомить іще більше. А тому – як я вже радив в попередніх дописах – перш ніж виплеснути ті чи інші емоції, спершу подумаймо, навіщо це треба і що воно дасть.
Зрештою, навіть ті ж переговори, Зрадоньки на яких ми дружно боїмося заздалегідь, насправді залежатимуть тільки від ситуації на фронті. Більше ні від чого. Так шо коли колотиться серце, пливе мозок і руки сверблять – вперед, допомагати фронту. Чим можеш. А не оце-о.
Єдине, що тішить – насправді ці срачі не такі вже масштабні. Навіть у межах ФБ-бульбашки. Більшість лідерів думок – реально лідерів, не те що ваш покірний слуга – розуміють справжні пріоритети. А відповідно, слід гадати, розуміють і їхні читачі.
Як справедливо пише Natalya Nikolaeva, «...все, кто это четко понимает, заняты делом. Остальные заняты выяснением политических отношений, претензиями к местной власти, что им досталась не та гуманитарка, „почему «рошен» не закрыл магазины в россии?“ и „не делайте из Зеленского героя“, а „Ким пусть не улыбается“. Ну, ничо. Оккупанты вам назначат хорошую правильную власть, и раздадут нормальную гуманитарку».
А щоб цього не сталося, знов-таки справедливо рекомендує Bogdan Butkevych:
«Що робити, коли мало добрих новин? Це психологічно важко і пригнічує.
...знайдіть в собі сили, щоб:
- допомагати волонтерам;
- допомагати літнім людям, які живуть поряд;
- подзвонити своїм рідним, спитати про їх здоров'я та морально підбадьорити;
- займіть свої руки та свою голову найбуденнішими справами.
Це дуже важливо!
А також важливо знову вийти на роботу в перукарню. Сісти за кермо фури або таксі. Відновити роботу свого ларька з кавою. Прибрати у власному під'їзді та на вулиці. Заплатити комуналку. Зібрати своїх учнів на зум та провести урок. ВАЖЛИВО ЗНОВУ ПОЧАТИ ЖИТИ!!! Наші люди це роблять навіть на окупованих територіях!
Будь ласка, дозуйте час, який ви витрачаєте на читання новин. Спочатку кожну годину. Наступного дня кожні півтори години, потім дві години, допоки не вийдете на нормальний графік – новини зранку та новини ввечері.
ЩЕ РАЗ – ПІДТРИМУЙТЕ ОДНЕ ОДНОГО І ПОЧИНАЙТЕ ЖИТИ!!!
Ми сильні!»
Пардон, шо многа букф цитую – но ні додати ж, ні відняти.
Займімось справами. Емоції й розборки почекають, повірте. На відміну від орків.
Ворог усе ще біля воріт. Від нас залежить, тримати ворота чи сперечатись між собою за межу.
