Багатостраждальна «формула Штаймаєра» не сприймається суттєвою частиною українців. В ній вбачають спосіб здачі національних інтересів шляхом «повернення» ОРДЛО в склад України в ролі важеля критичного впливу як на внутрішню, так і на зовнішню політику нашої держави. Влада і особисто президент Володимир Зеленський, зі свого боку, запевняють, що нічого подібного не відбудеться. Вони заявляють, що місцеві вибори в ОРДЛО ще не означають якихось змін в устрої держави – особливо конституційних – і взагалі, ми проведемо ці вибори лише після виведення російських військ, повернення контролю над ураїнсько-російським кордоном і за українськими законами.
Інакше кажучи, спершу ми повернемо контроль над сепаратистськими територіями де-факто, а потім закріпимо його де-юре за результатами місцевих виборів.
Втім, ключове слово тут – «заявляють».
Майже півтора десятиліття тому тодішній президент України Віктор Ющенко потрапив у пастку Кремля, яка стосувалася зовсім іншої сфери українсько-російських відносин – проте цілком відповідала за формою нинішній. І мала далекосяжні неприємні наслідки.
Ледь не одразу після перемоги «Помаранчевої революції» та приходу до влади команди Віктора Андрійовича в цій команді почали говорити про кабальний характер угод між НАК «Нафтогаз» та російським «Газпромом». Точніше, говорили про це й куди раніше, ще під час передвиборчої кампанії – але тепер у руках цих людей опинилися реальні важелі впливу на ситуацію.
Особливо не подобалася умова бартеру – обміну російського газу на різноманітні послуги з боку не лише «Нафтогазу» а й Української держави в цілому. Чиновники та політики цитували фрагменти досліджень західних аналітичних організацій та звітів західних же розвідслужб. По всьому виходило, що куди краще нехай і дещо переплатити на російський газ (тоді ціна для України складала $ 50 за тисячу «кубів»), але позбутися розсадника корупції, що вочевидь набула вже геополітичного розмаху.
До пори, до часу в «Газпромі» відмовчувалися. Але насправді вели підготовку. Російський газовий гігант був монополістом шляхів постачання блакитного палива з Середньої Азії до України. Росіянам не знадобилося надмірих зусиль, щоб укласти угоди, за якими той же туркменський газ закуповувався лише «Газпромом», і якщо й постачався до України, то вже як «газпромівський».
А в березні 2005-го Кремль завдав удару. Росіяни повідомили «українським партнерам», що цілком згодні на «європейські» та «ринкові» умови постачання і транзиту палива. Ринкова ціна, за уявленням менеджерів «Газпрому», мала складати $ 250 за тисячу «кубів».
Підсумок відомий. З самісіньким початком нового 2006-го року Москва закрутила вентиль. Спалахнула Перша газова війна. Для її припинення Київ погодився на ціну $ 95 за 1 тис. кубометрів. Проте головним було не це.
Головним було те, що нова, укладена на 10 років, угода розривала зв'язок між постачанням газу Україні та послугами НАК «Нафтогаз» з транзиту газу з РФ до Європейського Союзу.
За президентства Леоніда Кучми «Газпром» платив за транзит Україною свого газу до Європи тим-таки газом. Частина цього газу йшла на потреби української промисловості. Ще частина – на роботу власне транзитних мереж. Усі компресорні станції, які перекачують закуплений європейськими країнами російський газ через українську територію, працюють лише тому, що спалюють частину цього самісінького газу. Але команда Ющенка – з його особистої санкції – через просте, коротке, начебто елементарне підписання кількох документів «добилася» такого:
А) Ціна на газ зросла
Б) Щоб вона не зросла вп'ятеро (а не «просто» майже вдвічі), в схему довелося вмонтувати компанію «РосУкрЕнеро», яка мала трохи більше 30 тис. доларів капіталу, кімнату в податковому парадизі швейцарського кантону Цуґ і двох співдиректорів. Обидва з яких, з огляду на свої попередні біографії, викликали потужні підозри в роботі на ФСБ – але водночас забезпечували інтереси таких собі громадян України, як Фірташ, Бойко та Льовочкін (міноритарні учасники оборудки з часом різнилися, але, в кожному випадку, «українська» сторона фактично ніколи не мала в «РосУкрЕнерго» навіть блокуючого впливу).
Усе це – відкрита інформація, і Google у поміч. Але ми тут не досліджуємо давно досліджену тему континентальної газової мафії, а проводимо паралель.
Ключовою помилкою Віктора Ющенка виявився розрив взаємозв'язку між оплатою транзиту, який «Газпром» хотів здійснювати якнайдешевше – і оплатою «газпромівського» газу для України, за який «Газпром», навпаки, хотів отримувати якнайдорожче.
Віктор Ющенко – на відміну від того ж Володимира Зеленського – і до приходу на посаду президента, і під час президентства, і після його втрати позиціонував себе чи не найбільшим націонал-патріотом України. Але ̶З̶р̶а̶д̶а̶ ̶ ̶Н̶е̶к̶о̶м̶п̶е̶т̶е̶н̶т̶н̶і̶с̶т̶ь̶ Політична Недалекоглядність не розрізняють національних кольорів.
Сьогоднішня владна команда запевняє, що не існує причини говорити, ніби після узгодження «формули Штайнмаєра» умови замирення з ОРДЛО стануть невигідними для України. Авжеж – якщо обережність не вважати причиною.
Чинний закон про «особливий статус» ОРДЛО перелічує чіткі умови проведення місцевих виборів в ОРДЛО. Він же встановлює, що «особливий статус» набирає чинності лише ПІСЛЯ виборів, які можуть відбутися лише ПІСЛЯ виконання цих умов.
Натомість «формула Штайнмаєра» не менш чітко каже: закон набуває чинності вже в момент проведення виборів. (І не треба про «тимчасову» дію закону до рішення ОБСЄ про визнання виборів демократичними; як свідчить практика, якщо вже вибори відбудуться за згоди Німеччини та Франції, то й це рішення відбудеться теж). А головне – «формула» не містить жоднісіньких запобіжників від капітуляції. Тоді як нині чинний закон їх містить, як видно з ілюстрації вище.
Можновладці, починаючи з президента Зеленського, запевняють, що переходу «червоних ліній» не буде. Але серед цих «червоних ліній» вже ні разу не згадується роззброєння бойовиків – а тільки вивід російських військ, які й так заявляють, що їх на Донбасі «нема». Крім того, можновладці (закінчуючи президентом Зеленським) стверджують, що буде прийнято новий закон про «особливий статус». От тільки питання: якщо вже в чинному законі прописані всі ті «червоні лінії», про які говорять можновладці – то навіщо потрібен новий закон? За попередньої влади обходилися продовженням чинності цього закону, та й усе.
Очевидно, закон хочуть міняти не для того, щоб додати ще більше «червоних ліній». Ні для кого не секрет, що Росія та її маріонетки понад чотири роки не погоджувалися навіть на те, що було. Отже, логіка тільки одна: зняти «червоні лінії», що є. Хоча б частково.
А невдоволених завжди можна назвати «порохоботами» й затаврувати в ефірах лояльних, у переважній більшості, телеканалів. Тим паче, «слуг народу» для цього більше ніж достатньо.
Такий катастрофічний сценарій не обов'язково неминучий. Можливо, чинна влада України сподівається зробити з «формулою Штайнмаєра» те, що попередня з «Мінськими домовленостями». Тобто типу піти в критичний момент на вимоги Москви та Європи, а потім фактично дезавуювати їх якими-небудь поправками. Але і це не дуже тішить.
По-перше, з кожним новим кроком гальмувати рух буде все важче. А по-друге, чим ця брехлива, хоч і вимушена, стратегія була б кращою за брехливу, хоч і вимушену, стратегію Порошенка?
Так чи йнак, поки що факти такі: погодження «формули Штайнмаєра» в урегулюванні війни на Донбасі руйнує прив'язку політичних питань до безпекових. Достоту так само, як свого часу прагнення Ющенка і Ко «знищити газову корупцію» зруйнувало прив'язку питання транзиту до ціни газу. Між іншим, значною мірою «відгукнулося» це потім не лише Ющенкові, а й Тимошенко з її «газовими угодами» 2009 року та в'язницею, і Януковичу з його «Харківськими угодами» 2010 року та Євромайданом… Якщо у Володимира Зеленського так само вийде з «миром на Донбасі», то він і справді може стати першим президентом України, який не піде на другий президентський термін. Бо ніхто вже не піде.
