ЗЕ-Українська мрія
Проголосували — приголомшливо. Очікувано несподівано ми дізналися про себе таке: популізм — наше головне політичне надбання, і в цьому нестримному бажанні жити краще на халяву ми однозначно наздогнали захід. Ми також мали змогу оцінити всю велич українського серця — бо перемогло саме воно. Іронія такого вибору полягає в тому, що свою мрію українці придумали собі самотужки і самі ж в неї повірили. А вона — ця волоока мрія — заглядаючи нам у душу з екрану, просто не заважала кожному марити про своє, вдало змішуючи до купи експлозивну суміш романтики протесту і хайпу ненависті. Ні, ніхто нами навіть не маніпулював, тому що для цього потрібно було б хоча б якесь спілкування. Нам стало досить віртуальної голограми, куди ми завантажили всі наші різноформатні мари і сподівання. Навіть не дивно, що це спрацювало.
Про блискучий маркетинг ЗЕ кампанії ще напишуть купу розумних книжок і захистять не одну дисертацію. Хоча насправді, тут не стільки про геніальність ЗЕ команди, скільки про незбагненний український нарід. Який, надивившись такого собі серіалу, увірував у силу мистецтва настільки, що спроектував фікцію у реальність, коронуючи актора замість політика. Який, в полоні чорного дзеркала і власного інфантилізму, вирішив перевернути світ догори ногами, але при цьому хоче, щоб нічого не впало на макітру. Який, затятий у своєму войовничому марші проти самого себе, стає невразливим до раціонального і вже нічого не спинить його безмежне тоьхкаюче серце.
Не дивлячись на повну незрозумілість та інші тривожні сигнали, що блимали межи очі. Не зважаючи на політиків, експертів, блогерів і журналістів, усіх разом узятих, які у всіх можливих відтінках привертали увагу до химеричності кандидата. Але ця відчайдушна боротьба за критичне мислення — здавалося — тільки зводила силу аргументу нанівець. Тому що коли українці щось вирішили, то цьому бути. І ні — ніхто нас не обманював. Ми самі себе обманули. Невиправні романтики, ми самі інтерпретували амбіції випадкової у політиці людини як благу вість про прихід спасителя. Хоча було б цілком досить звичайного професіонала, що подарував би українцям замість прогнозованого апокаліпсису принаймні невелику надію на хоч один крок уперед. На нас неминуче чекає гіркий післясмак розчарування — удача замріяних. Або наслідок популізму, кому як подобається.
В одному човні бозна куди
Україна зробила свій вибір. Але навіть знаючи ім'я свого обранця, вона ще так і не второпає, за що проголосувала. І, характерно, тепер багатьох переймає одне питання — а далі що? Знову — кіно? Не факт, але навряд чи українським меломанам так само легко зайде черговий сезон передвиборчого серіалу, бо після заставки далі буде потрібно, щоб насправді щось було, а не геп для креативного додумування. Поки новообраний чепуриться у гримерці для свого інтригуючого виходу в якості головного дядька країни, публіка непритомніє від чекання і обурюється від невизначеності. Найбільше, що лякає притомне товариство, це не чиєсь особисте комічне минуле, а спільне майбутнє країни із безпекою на першому плані, яке наразі виглядає не вельми смішно. Відсутність конкретики загрожує хаосом, особливо у поєднанні із непередбачуваністю нової а-політичної особистості.
Багато хто інтерпретує обіцяне нове життя як зелене світло для втілення власних інтересів і потягне штурвал у свій бік, забувши про те, що все одно всі в одному човні. Хтось відкрито намагатиметься змінити курс, а комусь як завжди буде байдуже, куди пливти — якщо є провізія і екран. Хоча насправді цей дивний корабель із назвою «ЗЕ Україна» може ще довго дрейфувати взагалі невідомо куди або кружляти на місці, із підвищеним рівнем адреналіну, так і не знаючи, що саме більше бентежить — сумнівна вправність капітана чи перспектива наскочити на айсберг.
Цілком можливо, що все це відбуватиметься поки керманич нас розважатиме під світлом софітів, а штурвал крутитимуть інші руки. На якийсь час увагу від чорної дірки буде відвернуто, та чи буде в змозі кіно замінювати реальність протягом довгого часу — ще питання. В якийсь момент доведеться оговтатися.
Ми маємо право на спільну мрію — про Україну, яка нас нарешті поєднає навколо себе, щоб таки причалити одного дня до щасливих берегів. Аби така українська мрія здійснилася, треба не ще більше мріяти, а опуститися на землю і почати над цим працювати. Хто б не був за кермом.
Гремучий коктейль із 73% ейфорії та 25% розпачу
Ще Черчилль казав, що демократія — не найвдаліша модель суспільства, але нічого кращого людство поки що не вигадало. Він безсумнівно мав на увазі, що не завжди вибір більшості є оптимальним, але його треба прийняти. Тобто поставитись до нього із повагою, не вдаючись до образ, низької поведінки, відкритої публічної зневаги.
Якраз усього того, чим так рясніли у ці дні українські соцмережі: від переможних плювків утріть шмарклі порохоботи від одних, до відчайдушних огризань ми вас попередили, потім самі жуватимете ті самі шмарклі, від інших. І як би нам страшенно не подобалося — при нагоді і без — витягати з кишені гідність і європейськість, та за стіною взаємообраз вони ледь помітні. Все ж таки, багатогранне українське суспільство не ділиться за примітивними ознаками — хочеться вірити — на зеботів і порохоботів.
Гремучий коктейль, що ми його самі собі наколотили із 73% ейфорії та 25% розпачу, дійсно заміцний для споживання. Його просто необхідно розбавити краплиною толерантності і позитиву. І вже перестати бовтати — хай уляжеться вся каламуть. Єдина країна — це сприймати себе як «ми», а не «ми і вони». Інакше ми так просто доділимося до атомів. Ексклюзиву на істину не має ніхто. Можливість думати інакше і навіть помилятися — хіба це не те, чого ми прагнемо? Демократія — це більшість, а не мудрість. Афоризм Черчилля саме про це.
Навіть якщо частину населення не тішить результат, то принаймні уже можна радіти з того, що цей вибір більшості — вільний. А у вільній країні після виборів немає переможців, як і переможених, хоча й принято говорити «виграли соціалісти, програли консерватори». Хтось коли-небудь чув щось подібне до «одна частина британського народу програла іншій частині британського народу»? Отже, у політичному процесі мають брати участь усі, і для цього їм доводиться домовлятися — саме так це працює у демократичних країнах.
Як би ми не думали по-різному, а результат буде для всіх один. Всі мають бути готовими до важких випробувань. Працювати доведеться всім — якщо ми взагалі налаштовані щось будувати. Треба просто про це пам'ятати. Передусім тим, хто ототожнює героя серіалу із супергероєм, покликаним написати славні сторінки в історії країни за п'ять хвилин. Кіно закінчилось, ейфорія пройде — тепер героями країни мають стати її громадяни. Не глядачами, що хрумкотять попкорном, не масовкою, а героями. А супермен — то з кіна.
Тим, хто ніколи не вбачав у обличчі з екрану нічого, крім комічного актора, тільки й залишається — як радить французьке прислів'я — запхати свою гордість глибоко до кишені і прикрити її зверху хустинкою. Тобто у країні, яка претендує на європейськість і цивілізованість, опозиціонери мають прийняти цей інший вибір. Хоч і до дідька важко. Хустинка була не для шмарклів, тому розслаблятись теж не варто.
Магічний реалізм
І як би не склалося далі — карколомний прорив уперед, тупе буксування у багнюці чи зависання над прірвою — це те, що ми самі воленавиявляли і на що спромоглися на цей момент.
І якщо нашому дивовижному народові, який вже стільки разів був на межі самоліквідації, для виживання завжди потрібен адреналін із неминучим віктимізмом, то тут вже нічого не вдієш. За якихось незбагненних причин ми вкрай не хочемо сприймати світ крізь фільтр критичного мислення. Про це вже стільки говорено-переговорено, аж до нудоти. Але ми все одно у захваті від магічного реалізму. І якщо у творчості, к приміру, Габріеля Маркеса це — художній метод, що відображає рису латиноамериканської культури (паралельне існування уявного світу у реальному), то для нас таке світобачення стає політичним уподобанням.
Проте такому світосприйняттю завжди є альтернатива цивілізовано протистояти реалістичним. Якщо у нашому суспільстві є такий сильний запит на зміни, то саме не політичні, а громадські ініціативи і рухи мають реальний шанс на їх здійснення. Так що це не ЗЕ end, а тільки початок. Шанс нарешті навчитись думати.
