Скандал, роздутий із висловлювань міністра культури Євгена Нищука підкреслив багато негативних явищ в украинській політиці та пухлин інформаційного простору, в якому ми перебуваємо. Я зараз не про зміст висловлювань. Хоча, те, що він сказав не містило ніяких образ, це не була спроба когось принизити. Кожен історик знає, що після Голодомору 1932-33 років в опустілі хати українців заселили переселених з інших частин СССР людей. І їх нащадки зараз ходять тими самими вулицями з тими, чиї предки тоді вижили та мирно співіснують. Тому це не може бути предметом суперечок або звинувачень.

Набагато більше шкоди завдають інші люди. Саме про це зараз потрібно говорити. Хто саме? А зверніть увагу на те що ми чуємо і читаємо в інформаційних повідомленнях з приводу цієї події. Когось дуже турбує те, що про це говорять російські, так звані, ЗМІ. Найцікавіше те, що часто одні й ті ж самі люди одночасно говорять про те, що рос-змі брешуть, вони викривають та висміюють цю брехню... І одночасно вибухають гнівними памфлетами на тему «а що скажуть за парєбрікам», коли відбуваються якісь події в Україні. Чи це реакція українського суспільства на вибори в нелігітимний російський парламент, що вилилася в події під посольством РФ чи висловлювання того чи іншого політика в Україні. Виглядає дволико чи не так?

Насправді орієнтація на те, що ж скажуть чи покажуть рупори кремлівської пропаганди — це або демонстрація комплексу неповноцінності та малоросійства або приховане нав'язування і ретрансляція російської пропаганди в Україні. Скоріш за все — і те і інше.

Ми повинні перейматися в першу чергу про свої національні інтереси, виживання та розвиток української держави, нашу власну самореалізацію як нації. Нам слід в першу чергу формувати власний повністю незалежний інформаційний простір та не звертати увагу на репетування кісільових і компанії, істерики малоросів через українську пісню на радіо або цукерки україномовним дітям від письменниці. Інакше ми ніколи не переможемо.

Небхідно відмовлятися від синдрому малоросійства та жити власними настановами.

Якщо би був розіпнутий хлопчик, про якого говорили «раша тудей» та інші, то вони би про нього говорили і якби його не було, то говорили б теж. Придумали і говорили. І його не було, але це не завадило все це придумати і показати. Відчуваєте різницю? Не буде дражливих тем — їх придумають. Тоді чого нам перейматися.

Що нам робити, щоб про Україну не говорили понано кремлівські пропагандисти і їх верховоди? Зникнути? Занадто вже промовисто до цього підводять розмови про те, а що ж про нас скажуть. Це не має насправді ніякого значення. Має значення те, яким шляхом ми йдемо. Тут і зараз. А виливати свою жовч Кремль на нас зможе і без нашої допомоги.

Треба вже визначатися чи ми українці чи малороси. І що для нас насправді має значення. Саме для нас, а не для когось. Ми ж живемо не для них. Яка нам різниця що скаже Путін чи Гундяєв!? Як наші слова можуть вплинути на рішення і дії Генштабу РФ.

Путін окупував Крим, бо він окупував Крим, а не тому, що Верховна Рада скасувала закон ківалова-калєснічєнка. Московити окупували частину Донецької та Луганської областей, просто тому, що змогли. Бо було ухвалено рішення це зробити, бо війська перейшли кордон і почали убивати українців. Все. А те, що каже кісільов не має значення.

В Україні ж наче править не третя малоросійська колегія, а органи сформовані згідно українського законодавства? Чи я помиляюся? Ми ж тут українці, а не малороси, чи не так?

Ну, а якщо малоросів хвилює, що про нас каже хтось в Москві, ну що ж, будь ласка. Українців це хвилювати не повинно. Нехай кремлівські карлики вдавляться своєю ненавистю.