Приймаючи рішення про запровадження карантинних обмежень у зв'язку із пандемією COVID-19, відповідальні за це інститути мусили розв'язувати не лише колосальні адміністративні задачі.

Мова йшла про грандіозний комунікаційний виклик. Для ефективного запровадження і виконання цього рішення дуже важливим було досягнути серйозних поведінкових змін наших співгромадян.

Одна справа – запровадити локдаун, а зовсім інша – переконати людей дотримуватися низки заходів. Починаючи від елементарної дихальної гігієни та підходу до фізичних контактів з іншими людьми, закінчуючи довгостроковою зміною стилю життя. Останній мав передбачати перебування вдома, налагодження правильного робочого режиму для роботи в оселі, стійкої зміни звичок, які формувалися роками.

Очікувано частина наших співгромадян або проігнорувала ці заходи, або з часом відмовилася так чи інакше їх дотримуватися. Дехто назве вибіркове виконання запроваджених заходів, сумнівну доцільність деяких з них або банальну життєву необхідність. Все це лежить на поверхні. Для когось ці причини реальні, а для когось – виправдання. Точно можна сказати одне: примус не працює.

Для того, щоб вирішувати стратегічні завдання комунікації в сфері протидії пандемії, необхідно вивчити і зрозуміти глибинні причини певної поведінки громадян в ситуації спалаху COVID-19. Адже карантин мине, а вірус – ні.

Держава змінить перелік обмежень, а соціальні конфлікти, які виникли в умовах цієї кризи, нікуди не дінуться і проростуть новими проблемами для України. Тому і посадовцям, і фахівцям з комунікації, і профільним організаціям необхідно випрацювати комунікаційну політику для зміни поведінки людей в більш тривалій перспективі. Думати про те, як жити не тільки під час пандемії, а вже після неї.

Для прийняття правильних рішень потрібно заглибитися в причини недотримання протиепідемічних заходів.

Чому понад 100 тисяч громадян взяли участь в масових заходах під час релігійного свята? Чому частина населення відверто ігнорує заклики до фізичного дистанціювання, ходить групами смажити шашлики, ігнорує елементарні правила контактів з іншими людьми в нових умовах? Чому на відкритті магазину в одному з українських міст люди натовпом кинулися до входу, ігноруючи будь-яку обережність?

У відповіді на це питання може критися чимало підказок для комунікаційників, державних та неурядових інститутів, які працюють у сфері, пов'язаній із пандемією.

Теорія реактивності

В 1966 році Джек Брем сформулював теорію реактивності, або реактивного спротиву.

Вона полягає в тому, що якщо люди відчувають, що їхні свободи, якими вони можуть скористатися в будь-який момент, обмежуються, це мотивує їх до реакції, протидії цьому. Це ж стосується навіть самої загрози такого обмеження.

Реакція людини у відповідь на заборону є діаметрально протилежною. Згідно з теорією реактивності, така реакція закладена в психології певних груп людей. Це може залежати від культури певного народу, його національного характеру.

Приклади можуть бути різні. Реакція дитини на заборону батьків щось робити чи кудись іти часто виливається у пряме порушення заборони. Вона йде туди, куди не можна, і робить те, що їй намагаються заборонити.

Така ж модель поведінки може простежуватися в реакції наших співгромадян на карантин. Ви, напевне, зустрічали меми про те, як люди, які роками не займалися спортом, після запровадження карантину різко вирішили зайнятися бігом. Або щось подібне. Може виявитися, що це цілком науково обґрунтований мем.

Чимало прикладів може дати громадська і політична сфери. Загалом до більшості вуличних протестів та реагування в соціальних мережах на ту чи іншу подію можна застосувати припущення про дію ефекту реактивності. Заборона на протест породжувала ще більший протест. Насильницьке придушення протесту породжувало насильницький спротив.

Коротко розглянемо причини, через які ми могли доволі сильно проявити реактивність навіть в ситуації, здавалося б, цілком виправданого обмеження через COVID-19. Адже це важливо, бо реактивність може бути опосередкованою причиною збільшення показника інфікованих.

1. Мотиваційний вплив обмежень

Реактивний спротив обов'язково має мотиваційний чинник у вигляді зовнішньої сили. Уряд заборонив відвідувати певні місця, і це викликає внутрішнє обурення. Десь це має сильніший прояв, а десь слабший. Багато залежить від особливостей країни. До прикладу в Швеції, чий приклад дуже люблять зараз обговорювати не тільки в Україні, місцеве населення загалом більш схильне добровільно дотримуватися обмежень. Є вислів, що кожен швед носить в себе за спиною свого власного поліцейського. Натомість ми, українці, менше схильні довіряти владі, що також виливається і в більшу протидію її рішенням. Крім того, ми легше і частіше йдемо на порушення правил, ніж ті ж самі шведи.

2. Розтягнутість кризи в часі

Тут мова про складний процес. В мережі повно маніпуляцій цифрами смертності, коли людям намагаються показати, що, мовляв, від COVID-19 смертність суттєво менша, ніж від туберкульозу, раку, куріння (потрібне підкреслити). Отож, він не такий вже й небезпечний. І люди часто вірять в це, адже не можуть оцінити динаміку розвитку пандемії. Складні розрахунки, прив'язані до графіків часу, країн, показників густоти населення, поведінкових моделей, інфраструктури, стану медичної галузі, громадського здоров'я тощо, сприймаються надто складно.

Постійні звіти із показниками про нових померлих та довготривалість кризи присипляють пильність. З часом смерті перетворюються із трагедії на цифри. Громадськість «звикає» до кризи і часто сприймає її не так серйозно, як вона на те заслуговує. Люди блокують інформацію про кризу. Через все це обмеження у зв'язку із кризою сприймаються куди більш скептично.

Крім того, легко переконати людину, що «це все вигадка», «хворих насправді не так багато», поки це не зачепило особисто її.

3. Скептицизм до експертизи

В суспільстві (не тільки в нашому) можна простежити певний конфлікт між умовними експертами та масою. Широкі верстви населення, які не володіють спеціальними знаннями, наприклад, в медичній галузі, не сприймають того, що їм говорять фахівці. Через недовіру, недосконалу комунікацію, суб'єктивне несприйняття тощо.

Особисто я маю суб'єктивну думку, що тут має місце певне заміщення складної експертної комунікації більш простою, але неякісною інформацією. Людям психологічно легше сприйняти абсолютно брехливий фейк, який, здавалося б, полегшує їм життя. Замість складних конструкцій якихось розумників, які при цьому ще й зверхньо до них ставляться.

Уявіть, ви живете в кризовий час, роздратовані, земля йде з-під ніг, у вас невизначене майбутнє та ще й діти, яких, можливо, не буде завтра чим годувати. І перед вами стоїть вибір, кого слухати.

Експерта, який сам живе відносно добре, але розповідає вам неприємну правду і дає інструкцію до дій, які будуть дуже важкі для виконання, а результат дадуть мінімальний. Чи хлопця, який простонародною мовою просто на пальцях вам пояснює, що все це дурня і можна жити як раніше. А вірус – це вигадка Держдепу. Для багатьох вибір, кому вірити, не такий вже і очевидний.

4. Фейки і маніпуляції

Не можемо, звісно, забути про старі добрі фейки та маніпуляції. Нагнітання істерії та відверту брехню.

Обсяг контенту про COVID-19, який спричиняє повний спектр негативних емоцій, колосальний. Він виходить у світ кожного дня. Маніпуляції цифрами, залякування, будування конспірологічних теорій про поширення вірусу через вишки зв'язку, всесвітня змова, секретні лабораторії…

Зміна структури економіки та переділ її структури тільки підживлюють віру тих, хто вірить у всесвітню змову. І це проблема не лише суто українська.

Агресивні суперечки породжують конфлікти всередині суспільства. Українське інформаційне поле й так розірване багаторічними зусиллями гравців як всередині країни, так і зовні. Це ще більше поглиблює проблему.

***

Реактивний спротив не завжди є чимось негативним. Іноді це може бути рятівним фактором для цілої країни, і Україна свого часу показала такий приклад.

Якщо ж говорити про негативну сторону цього явища, коли така поведінка здатна збільшити ризик поширення вірусу, то найкращим способом відмовити людей від такої поведінки є демонстрація шкоди, яку вони можуть таким чином завдати іншим.

Людина може не боятися заразитися сама, адже має закладений природою фактор оптимізму: «мене це не зачепить». Натомість вона може змінити поведінку під дією страху заразити інших.

Натомість стискання пружини примусу – це контрпродуктивна стратегія, яка може дати протилежний результат. Хоча тут варто пам'ятати, що для кожної цільової групи існує своя закономірність.

Для загалом законослухняних громадян це може бути заохочення. Для тих, хто свідомо йдуть на порушення попри небезпеку та спонукають до цього інших (публічні заклики відомих людей відвідувати масові заходи і відверта брехня про відсутність небезпеки), це вже може бути елемент примусу.