ХАРКІВСЬКА САГА..

CHAPTER FOURTEEN..

 

ХАРКІВСЬКА САГА..

 

Oh mother, tell your children

Not to do what I have done..

 

Взагалі-то сага – це щось таке про викрадення худоби, а при мені там корови ніхто не крав.. але нехай буде сага..))

Я тут зараз відмотав.. – а було всього три міста, де я жив довгий час.. Київ, Львів, Одеса. От реально пожив би в Дніпрі.. А в Харкові – не знаю..)) Можливо так. Бував я там дуже багато разів.. От реально: і так, і ні – одночасно..

Вже написав про скажи – ні. Тримайте ще чуть-чуть..)

Був в мене один знайомий – Юра Ґєршік. Пацан такий – по очах мутний і, як потім виявилось, по реалу також. Ні – я нікого не бакланю і на судьбу не жаліюсь, тим більше, що переконаний – немає ніякої судьби, а є банальне право вибору. І з кожної ситуації є мінімум два виходи. Один з них завжди парадний.. We all are products of choice we make – англійці як завжди праві.

Люблю я Англію – все в них правильно, від Beatles до Muse, та і все інше також..

Поїхали ми з Ґєршіком на гастролі в Харків. На ті часи – місто надзвичайно пролетарське і нічого, крім вина «Чорний Доктор», мене там не здивувало. «Чорний Доктор» наливали з таких скляних радянських конусів на пару літрів. Таких – з краником внизу. Вздовж Сумської через кожних сто метрів був підвальчик, а в ньому «розливайка». Але – це ми забігали на Сумській, однак думаю, що були вони по всьому місту..

Йду через Харків. Черга стоїть на пару кілометрів. Думаю – невже мумію главного коммі-вождя привезли пролетаріям показати..? Ні, виявилося – то на концерт ансамбля «Зємлянє». Ну що тут скажеш – хіба що тільки руками розвести. Я мабуть так і зробив..

Йду далі – пацанчєґ йде назустріч. Довгий хаєр в зелене пофарбований. Очі затравлені – бідака, уявляю, як йому там було панкувати. Один проти всіх..

Театр, де були гастролі, знаходився поруч з милим сквериком на вулиці, здається, свєрдлова. А може кірова... – вже не пам'ятаю. Зараз – це Полтавський шлях.

В скверику монумент – власне тому, чи то кірову, чи то свєрдлову. Навколо лавочки такі ажурні – напівсектором стоять..

В цьому скверику потім був кльовий прикол. Сиджу на лавочці – їм морозиво. Погода сонячна – все як в класика: смотрел на шлюх и мирно кушал пончик... Підходить такий матьорий бомжара... Такий – чисто тобі чушпан...

Coffee break..

Радянська десантна школа:

- Ты сильный?!

- Я сильный!

- Ты матёрый?!

- Я матёрый!

- Ты даже не знаешь, что такое сдаваться?!

- Я даже не знаю, что такое матёрый...

Бомжара підходить, а з ним штин – в радіусі кілометра. Дивиться, потім каже:

- Дай сорок копеек на одеколон...

Даю йому рубель і він щезає.

Хвилин через десять вертається, сідає поруч і ставить між нами два фанфурика одеколону «Шипр»1. Потім так по-гостинному показує рукою — мол угощайся...

- Ні, дякую – на цей раз мабуть пропущу..)))

- Ты откуда..?

- Со Львова.

- О, я там бандеровцев поганял... хорошо погуляли... Я в СМЕРШе2 служил... гвардии капитан...

В скверик заходять, і йдуть по алеї в наш бік директор театру, парторг і главний артіст. Йдуть такі – кожен з червоною обкомівською папочкою в руці. Видно ходили до обкому партії на ритуальні танці... Пройти в театр не пройшовши повз нас неможливо – доріжка всього одна. Підходять.. Директор

дивиться на мене, на бомжа, на одеколон і явно не розуміє як реагувати. Допомагаю йому вийти з ситуації. Включаю дурака:

- Виктор Николаевич, знакомьтесь – это Гриша, он чекист на пенсии, за Дрогобыч воевал…

Всі все розуміють.. але ж соціальні танці..)) Починається весьола Франція – то треба було бачити, як вони тому штинючому руку потискали. І свалу нема – однієї крові... комуністи...

Чому мене відразу не звільнили? Вони б з радістю, але де в чужому місті знайти мені заміну. Зірвати гастролі? Так можуть не тільки ще одну червону папочку не дати, а ще й ту, що вже дали, назад забрати..)))

Поселили нас в готелю «Спартак». Готель був на самому початку вулиці – така собі будівля, мабуть сталінський ампір. А може й ні – от ні разу не цікава сталінська архітектура. Хоча весь Харків саме в цьому якомусь стилю і збудований. Коммі спершу місто підірвали, а потім відбудовували. Читав, що активізували вибухівку з Воронежа – перевіряли новітні технології 1941го року... Підривали зрозуміло з людьми.. Мабуть тому Харків потім був оплотом кпсс. Але тут не про Стокгольмський синдром. Тут про карниз..

Через декілька будинків там ще був «ресторан». Здається «Москва». Там тоді збиралися глухонімі. Раз Ґєршік перекривив міміку одного з них, то я ледве звів все назад до погроз і тьорок – бо вихватили би ми по повній. Там така серйозна бригада була – здорові, шо коні...

Коли в наступний раз приїхав в це місто, то не знайшов – ні готель, ні ресторан. Лише потім старий таксист мені показав – замість готелю був магазин «Комп'ютерний світ». Що зараз – не знаю.

Отже – вздовж всього останнього поверху готелю йшов карниз. Широкий такий карниз – сантиметрів сімдесят десь..

Коли я приїхав, то Ґєршік, що приїхав на день раніше, зустрічав мене на вході. Каже:

- Номер у нас фартовый – 77й. А ещё – я нам таких двух тёлок снял... Обе из Донецка, учатся заочно в институте культуры, сейчас на сессии. Моей 20, твоей под 30, живут в соседнем номере…

Був там з нами ще один пацан. Звали його Тадек, був він з «Площадки» і раніше працював інкасатором. Було в Тадека, як в казці, два брата. Старший дуже авторитетний чоловік. Розумний, мудрий і в мастях з голови до ніг. Був ще молодший. Той авторитет тільки заробляв і буквально на днях вийшов після першої відсидки. Вони обидва були в адекваті. Тадек розумом не дотягував. В нього теж була смішна історія..

Як інкасатор, чувак віз з Бродів один з лишнім мільйон рубльов. Мілкими купюрами – все, що за день всі Броди наторгували... Приїхали в банк на Банківську, а в нього в документах нема підпису, що він ці гроші отримав. Тобто гроші – ось. Але вони нічиї. Банк приймати їх відмовився. Тадек розказує:

- Сижу в машине на Банковой. Машина полная мешков с баблом, а я не знаю, что делать. То ли назад в Броды ехать, то ли забрать бабки и в бега…

Ну в Броди і я б не поїхав. Їхати в ніч сто км через ліси, знаючи при цьому, що це вже не секрет і не відомо, чи не кине ніхто наводку на одиноку нічну інкасаторську машину..

Гроші то були нереально великі. Це було десять тисяч місячних зарплат. Тобто зарплата пролетаря за 800 років.

Скомуніздити ті гроші він не наважився. Так і сиділи в мікроавтобусі до ранку, поки прийшло начальство. Прийшло начальство, гроші забрали, а його звільнили. Ну панятно шо він був винуватий.. ну не племінниця ж начальства там в Бродах..)))

А сусідки виявились дійсно непогані. Такі – на приколі. Моя була дружиною секретаря обкому партії Донецька. Така вся була як новорічна ялинка – в рижому3 і брюліках.. Кожен день в інших... Зажигали ми з ними нон-стоп і це не було ні для кого секретом. Навіть навпаки – ми з Ґєршіком ще й місця вибирали, де нас з ними найбільше народу може побачити..

Молодший брат Тадека, вийшовши з тюрми, влаштувався в поштовий вагон поїзда Львів — Тбілісі. Поїзд йшов через Харків і той вагон стояв там два дні. Вагон стояв на запасних коліях, а молодший зависав у нас в готелі...

Того дня Ґєршік був на роботі, а я зібрався з артисткою в кіно в парк Шевченка. Навіть фільм пам'ятаю – «Распутін» з Петренком в головній ролі...

Перед самим виходом заходить до мене в номер молодший і каже: залиш мені ключі. Перебухав трохи – посплю у вас до вечора, ключі потім залишу на рецепшені, а ввечері на Тбілісі..

Пам'ятаєш про сказати – НІ?))

Залишив його в номері і пішов..

Подивилися ми те кіно. Потім бухали там же в парку. Потім бухали ще десь. Потім я добрався до готелю, дійшов до свого ліжка і відрубився. Потім мене якось розбудили. Дивлюсь – Ґєршік весь перестрашений, моя «падружка» і чоловік сім — вісім мінтів. В званнях всі – майори і полковники. Один каже:

- Акванавт, смотри что из вещей пропало..

В мене з собою була сумка брендована – «Союз-Apollo». Я її в Длінного позичив на цю поїздку. Ми її називали «мєчта окупанта». В ній, в потаємній кишені лежали – мій паспорт і ключі від дому..

Дивлюсь – всі речі з сумки лежать рівно складені на кріслі біля мого ліжка. Не пропало нічого. Гроші теж.

Молодшому потрібна була сумка.

Розрахунок його до певної міри був ніби й правильним. Дєвушка.. Заміжня дєвушка.. Вона не піде з заявою до мінтів, бо тоді випливуть її гулянки зі мною.. Ночувати до неї в номер, ми ходили не ховаючись, ще й в коридорі голосно бажали всіляких гараздів її подружці, коли відправляли в наш 77й номер. Але було одне але. Відносини в Олі з мужем – коммі босом, були ті, які прийнято називати вільними. Чисто тобі free love.. – хіппі, мля..))

Тобто побачивши, що трохи збідніла, Оля відразу подзвонила мужу і через дві години – все вище мінтовське начальство Донецька було в нас в номері.

Молодший по карнизу (мої вітання сталінським архітекторам) з нашого номера перейшов в їхній. Там спакував «мєчту окупанта» і чухнув на Тбілісі. Коли його брали, він заблокувався в купе і на ходу скидав все в вікно. Десь на холмах Грузії лежить сумка Длінного з моїми ключами від квартири, мій паспорт, і речі класнючої дівчинки Олі з Донецька..

Потім в «Міліку» в мене був начальник охорони, який в той час працював в конторі Донецька. То розповів мені, що вільні стосунки шефа місцевих коммі з дружиною не були ні для кого секретом. Не знаю – може він по комсомольцях виступав. Мабуть, все-таки скоріше – гей, ніж хіппі. Не могли ж коммі дійсно мати хіппі за начальника. Педріла мабуть то таки було для них звичніше. Хоча.. От формально статті – «за хіппі» не було. А – «за гомосексуалізм» була. Хочеш зрозуміти логіку комуніста? Ну хіба піди спершу кілограм «паркопану» вмолоти...))))

Ґєршік за один день звільнився і щез в астралі. Поки я п'яний спав, він виклав в протоколах все, що знав. Що – можна і, що – не варто. Як бачите, так виходить, що не завжди п'янка зло..)))

Розуміючи, що всі ті його розповіді «під підпис» небезпечніші для здоров'я, ніж той кілограм «паркопану», він не просто щез. Він щез так, що я його більше ніколи не бачив...

А я ще з місяць ходив на допити в контору. На маліновского 1, здається.

Спочатку писали протоколи про те, як я втратив радянський паспорт. Виглядало це реально тупо:

- Здравствуйте. Садитесь – пишите, как вы утеряли паспорт гражданина ссср.

Написав..

- Свободен. Завтра на 9.

На наступний день аналогічно. Слєдоватєль, така собі юна комсомолка – мікс службової параної і густопсової лояльності системі.

Кажу їй: Хочеш анекдот?:

- Подозреваемый, вам знаком этот нож?

- Ну, бля – да, конечно, знаком... вы мне его уже третью неделю каждый день показываете..

Але вона з почуттям гумору ніколи не перетиналася. Всі її життєві дороги були з тих, про які поляки кажуть – prostopadły..4 Тобто простопадла була слєдоватєль..

Мені то все по великому рахунку теж було перпендикулярно, от тільки гастролі йшли до завершення, і я думав – щоб не залишили мене в Харкові до холєри..

Тоді в локальному театрі, заступником директора, працював один цікавий персонаж. Сам – в минулому чекіст, звали його Боріс Львовіч Хмєльніцкій. До театру він керував колонією «особого режима» в Мордовії. Чувак був такий весь на гуморі. Але неочікувано – на тонкому гуморі. Я його називав Хаєм Борісовіч Камєнєц-Подольскій, а він не тільки не ображався, а ще й реготав з того – як умалішонний...) Нє – от реально був прикольний чувак. Не знаю як там «на лагерях», а в мене до нього претензій не було..

Після контори, я до роботи не спішив – заходив ще на каву. Інколи на дві. Аж тоді йшов в театр. Підходжу, на вході по-жиганському сидить Хаєм Борисович, дивиться на мене й каже:

- О, хиппи припизтофал. Как дела, поклонник Джимми Хендрикса? (це була цитата, якшошо..)

Розповідаю йому за ту дурнувату. Він встає й каже – пішли...

Заходимо в ровд, він знаходить її і каже (теж дослівно – це було при мені):

- Бери бумагу и пиши: паспорт гражданином таким то, был утерян в результате ограбления гостиничного номера такого-то и там-то. По ограблению возбуждено и ведется уголовное дело номер такой-то...

Комсомолка все написала, віддає мені і каже:

- Борис Львович, просто он патлатый и я думала, может по политике на что-то раскручу…

Ось такі були в Харкові мінти...

Десь за пару днів, підходить він до мене й каже:

- Там твоего знакомого из Грузии вчера вечером привезли. Хочешь устрою встречу?

- Думаете, мне есть ему что сказать? Или это предложение посмотреть на человека в клетке? Меня такое особо не развлекает, еслишо..

- И правильно. Я б тоже не пошел... Или может пошел бы.. Ой да какая нахуй разница – идём на «Чёрный Доктор» – ты ж мне вроде как бы должен – не..?

Паспорт по тій «бамазі» мені потім зробили без особливих напрягів. Молодшого закрили. Мене пробували витягнути на суд в якості свідка, але я тупо не поїхав. Суд не відмінили – мені законало не поїхати в місто, яке я тоді не дуже полюбив.. Сумку Длінного оцінили там на 22 рублі 50 копійок..

А потім я Харків полюбив..)) І «Панорама» там правильний кабак, і в «Чічікові» все було рівно, і в «Британії»5.. Ні – вони мені не платили за рекламу, просто мені там реально було в кайф..))

Але то все було потім. А тоді, я ще мав проблеми з Тадеком...

Він в принципі пацан був тіпа нормальний, я часто з ним до того тусував. В тому навіть була своя вигода. Чувака знали в кожному магазині. Від інкасатора залежало – він приїде під закриття магазину, чи через годину після. Тому продавці старалися з інкасаторами дружити. Як це виглядало? Не треба було ганяти по всіх магазинах і вибалтувати в продавців «з під прилавка» вино, сигарети: чи ще щось з того, чого в совку на всіх не вистарчало. Незрозуміло? Ок. В совку тих часів всі прилавки магазинів були порожні. Хочеш бухнути – йдеш до продавця, який тебе знає, накидуєш більше вартості і тобі з-під прилавка дають шмурдяк, замотаний в газету. Так було зі всім. Абсолютно.

З Тадеком було норм – бо його знали у всіх магазинах. Це скорочувало час – не треба було йти десь, де тебе знають. Згадав фразу знайомого – człowieku, nie bądź taki merkantylny..6 До чого згадав? А хрєн його знає — нє?)))

Тоді в Харкові, чувака накрило. Він собі вигнав, що він чуть чи не з блаткомітету...

Зібрав ще таких пару дятлів і ходять на мене косо дивляться. І ще по ходу буркають якусь хрєнь тіпа – за всьо атвєтішь... Мені в принципі на них похєр – так і живем..)))

Потім, через пару днів нас переводять в містечко Ізюм. Готель такий, як казали в радянській архітектурі – «барачного типа», поруч кафешка з смішною назвою «Изюминка»...

В готелі одномісних номерів не було, починалися від чотиримісних. Вгадали,

з ким мене дирекція поселила..?)))

Сиджу в «Ізюмінці», підходить Свєтка Шибанова – наша актриса, ми з нею дружили. Сідає за стіл і каже:

- Будь осторожен, тебе сегодня ночью собрались делать «тёмную» ...

- Откуда знаешь?

- Они вон в скверике сидят.. Уже реально бухие и разговаривают достаточно громко..

Бля.. мені з тими д'ебілами ще п'ять діб в одному номері жити.. Йду в готель, заходжу в номер. Там були такі «панцирні» ліжка, а спинки до них з металевих трубок. Я відразу, як зайшов в номер, вибрав собі модне місце біля вікна, вони тоді це проковтнули. Зайшовши в цей раз – викручую одну трубку і ставлю в куток біля ліжка. Хочете повоювати пацани – нема базару – повоюєм..

Залишив все, як є і повернувся до Свєтки.. Свєта, якщо читаєш – пам'ятаєш про що ми тоді говорили? Я пам'ятаю, якшошо..))

В номер прийшов десь коло третьої ночі. Всі лежать на ліжках. Світло не вмикаю – підхожу до вікна. Трубка на місці. Одягнений заскакую в ліжко. Такий гуркіт легко розбудить медмідя взимку. Тишина.. Сцикнули пацани зі мною повоювати..))))

Медмідь – то не помилка і не одрук. Просто згадав.. Був у нас один актор. Нормальний. Талановитий. І був ще один. Теж нормальний, але менш талановитий. Той, що менш талановитий вирішив, шо він може ставити виставу, яко режисер. І назначив того, що добре талановитий на головну роль. А той не хотів.. Резони? Та розумів, що шедевром на вихлопі та вистава не стане, тому на пса на то час тратити. Можна замість того завалитися до мене з вином, а в мене завжди було веселіше, ніж на сцені..))))

Там на самому початку його ролі була фраза – ведмідь на ногу наступив... І ось він три дні підряд каже – медмідь на ногу – і далі по тексту. Режисер три дні терпляче його виправляв: Юра, не медмідь, а ведмідь... Юра каже – добре і «автоматом» говорить – медмідь.. Я, про Юрою придуманий лайфхак знав і спецом ходив під цей монолог в куліси поржать.. Юра дійсно був талановитий і грав «медмідь» шо Джек Ніколсон.. В кінці-кінців режисер психанув і зняв його з ролі, як профнепридатного. Тобто Юра свого добився. Ось вам і медмідь..

На другий день в Ізюм приїхав старший. Він по своїх каналах отримав всі протоколи допитів і, зайшовши в номер відразу мені сказав:

- Живи спокойно, к тебе претензий нет, а твоего кентуху будем искать..

На цьому харківська частина саги закінчилася.

Але ще два роки мені приходили на пошту перекази з колонії – рівно рубль і дев'ять копійок. За «мєчту агресора». По совковому законодавству все, що засуджений заробляв – ділилося «на пострадавших». Пропорційно понесеним збиткам. У Олі сума значно перевищувала вартість сумки Длінного, тому... Фігня в тому, що на поштах черги були такі ж, як і повсюди. В совку не було нічого, де б не стояла черга. Якби треба було одним словом описати срср, я б думав, що вибрати – ідіотизм, чи черга.. Я навіть пропонував – давайте напишу заяву, що матеріальних претензій не маю, пропонував – переводьте у фонд миру... Ні фіга. Раз на місяць я казав Длінному – пора на пошту. Ми йшли брали за ті гроші боттл «Бецмана»7 і зливали крім «за тих хто не з нами» ще й за «Союз-Apollo»..

А взагалі так – навчіться казати «НІ».. Це реально працює, якшошо..)

..................................................

Мамо, розкажи своїм дітям

Не робити того, що я зробив ..

1 Радянський «одеколон».

2 Радянська «контррозвідка» часів другої світової війни.

3 Золото і діаманти.

4 Перпендикулярні.

5 «Панорама» – класний кабак. «Чічіков» і «Британія»– готелі.

6 Чоловіче, не будь таким меркантильним ..

7 «Біле міцне». Шмурдяк. Коштувало — 1 руль і 2 копійки.

..................................................