Радянська Україна, або тойвово..

– А что у васпроизошло с Вознесенским?
– Да понимаешь.. Настроения не было с
самого утра..
Забрёл в Дом литератора..
Смотрю – сидит Вознесенский..
Ну вот скажи – как можно было
не дать ему в морду..?
(Андрей Битов)

Оця маніакальна тяга – красти не зупиняючись, для половини комуністів переросте в нав'язливу ідею стати депутатом парламенту, чи бодай райради. Навіщо? Щоб красти – як навіщо? Для тих, котрі зрозуміли, що в парламент мабуть не потраплять – в нестерпну тягу до  споживання настоянки глоду(2).Тої, що на росії вживають замість алкоголю..  
Цей текст пишеться в 2017му році. Десь поруч працює телевізор. В телевізорі йде випуск новин:
... учора в Іркутську загинули сімдесят людей від отруєння настійкою бояришника, яку в Росії вживають замість алкоголю…
Тобто не випадково вжили. Не якась верства населення. А – вживають. Буденно вживають.. В мене істерика.. Ведучий – красавчєґ..))
В принципі комуніста зрозуміти можна. Того, що в депутати не попав. Як йому
глушити чи навпаки розвивати, під час delirium tremens(3), свої фантазії..? Без настоянки глоду ніяк. Маньяки – йопта..))

Чого мене понесло в одеські степи? Бо мав тягу до переміни місць..  Ну і через бабло – брехати не буду..)) Платили там регулярно і вчасно, бо гаєчний ключ, що випадково міг впасти з опори на голову бухгалтеру, за злочин не вважався. «Нє стой под грузом и стрєлой» – такі плакати були розвішані на всьому, що мало висоту вище двох метрів. Працівники бухгалтерії натяк розуміли. Варіанти, як з Лупу і Пупу там теж не канали.. Не знаєте цей анекдот про двох молдавських мачо? Смішний, але не для тут – написав же вище, що старатимусь поводити себе інтелігентно..)) Тобто – за електрифікацію країни комуністи платили і на цьому поставимо три крапки… Де б ще тут, в тексті, припхати радянську владу..?))

Зараз слово «мотивація», МВАйщики пхають поперед себе, як зеленський єрмака. Як свій конгеніальний винахід. Лох не хоче подумати, що мотивація навколо нас повсюди від створення світу. Лох не хоче, а МВАйщики з пафосом на хитрій рижій морді розказують йому, що сніг білий і холодний. Всім весело.
Коли оплата праці адекватна результату та мірі відповідальності – це логічно. Фігня в тому, що коммі і здорова логіка величини паралельні, тому ніколи не перетинаються. Але виходу тоді в них не було і вони платили. Мабуть дуже хотілося їм радянської влади. О, припхав – було б бажання..))
Чому у коммі все так складно? Бо радянська влада радянською владою, а як жити їх лєнін навчив, а то не пеніс каніна. То – лєнін!!! Чувак їм прямо сказав – необхідно всіх змушувати бути однаково посередніми /читай – ніякими/..  і – «если не получается – расстреливать нахуй всю губернию… пока не получится…„(4)
Я, якось, не збирався ставати ні посереднім, ні тим більше ніяким, тому щасливив комуністів фразою: «ви маєте право думати про мене, як вважаєте за потрібне. Я маю право не відповідати вашим уявленням..„
Ось так і жили – «под управлением цк кпсс…»(5) 

Спочатку ми жили у вагончиках на підстанції Новоодеська, а потім в селі Маяки. Маяки – це лиман і гирло Дністра, густо порослі очеретом. В очереті було прорізано безліч ходів, лабіринтів та тунелів. Цікаві там були дівчата.. Та й взагалі відносини між людьми були цікаві. В центрі села стояла  військова частина – «строїтєльний батальйон», а навколо шниряли дивізії локальних жуліків. Локальні, свої креси стерегли жорстко, але й ми вміли бути переконливими при необхідності..)) Про Маяки трохи згодом. Спочатку була Новоодеська..
Новоодеська – це містечко з пересувних вагончиків, розташоване в голому степу по дорозі на Овідіопіль. Поруч був величезний басейн з насосною станцією. Басейн був частиною зрошувальної системи – від нього розходились у всі боки численні канали. Але для нас – це був басейн. П'ятизірковий – як мінімум, басейн з чистою /коммі ще не втлумили річку викидами Стебниківського калійного комбінату/ водою з Дністра.
А ще в степу були сади. Уявіть – їдеш полем і скільки бачиш оком нікого. Потім з“являється прямокутник саду. Сад без огорожі. Розміром кілометрів п'ять на п'ять не менше. Залишається тільки визначити у якому кінці сторож та переїхати по периметру діагонально від нього. Для цього у нас був польовий „Зил«(6) – без номерів та вітрового шкла.. У сторожа було дві ноги, „берданка«(7) /дальність бою двісті п'ятдесят метрів/, запаси вина на пару років та лінь навіяна літньою спекою..
Черешні в тих садах були розкішні – дерево схоже на ялинку, нижні гілляки біля землі і, щоб зірвати черешню потрібно було нахилятися..
А навколо степ.. такий розлогий вічний степ. Свобода на десятки кілометрів. І ні одного комуніста.. і ніякої радянської влади.. Трохи електрифікації, але то таке..))

Coffee break. Актор..
В театрі був актор. Сергій Кустов. Робіт в нього було – аж трохи зашкалювало. В тому числі немало класних. Для себе, якось особливо, виділю дві. Перша у виставі „Сни Сімони Машар«. Його репліку з тої вистави: „Сімоно, подай коньяк, я почуваю себе зле..“ я й зараз часто використовую, коли дурку жену..)) Чувак був надзвичайно правдивий і гармонійний в цій ролі. Хоча­ – інакше я б і на фразу не звернув уваги..))
Друга роль – це Махно. Органіка – ідеальна. Мабуть далося взнаки місце народження актора і він особливо відчув тягу до Свободи свого земляка. Уявіть – в синьому жупані та галіфе, з довгим чорним волоссям, з маузером і нагайкою, чувак починає співати своє: „Ворон розлуку прокаркав, ех чорними крилами б'є..“
Мене перло – шо Тузіка..)) Це була така воля.. така свобода.. Ну і кому це відчути, як не чуваку з татухою ворона і текстом: My Way or Highway..8))
Так ось, одеські степи – це така свобода.. Свобода без меж..

Відносно Махна і наших сучасних злодіїв казнокрадів. Махно в Румунію в'їхав з цілим обозом. Мабуть бабла віз нормально – нє?)) А через півроку в Парижі вже не мав на каву..
Чувакам, які тут крадуть, а за кордоном скирдують  варто над цим замислитись – нє..? Ваші гроші там ваші, до того часу, поки ви їх туди возите. А як тільки там зрозуміють, що тут вас відсунули від бюджету – вашими вони там бути перестануть..
Таке життя, д'Біли..)))
***

В кожний  день зарплати, бригада відправляла чувака, якого звали „Зьвєрек“, по горілку у магазин. „Зьвєрек“ – десь метр п'ятдесят зросту мужичок, родом з Вінниці. Такий – по-циганськи смуглий, з постійним викликом у погляді. Чисто тобі печеніг..
Ніби спеціально про нього був анекдот:
– У вас є води?
– Не води, а вода.
– Тоді дайте мені вода!!!
– Не вода, а води.
– Я бачу у вас тут не нап'єшся!..
На військовому „Уралі“(9),він їхав, у лише йому відомі села і привозив ящиків десять горілки. Бригада гуляла.. Тотальна п'янка і карти..
Це могло тривати сім – десять днів, тому я з Борманом і Фофою їхали в Одесу і тих самих сім – десять днів зависали в „Юності“ на Дерибасівській, або в „Гамбринусі“. Нас алкоголь, в масштабах бригади, якось не цікавив, а лишні вихідні були в кайф..
Одеса. Травень. Акації. Безліч котів. Вони були повсюди. Коти є і зараз, а от євреїв, котрі теж були повсюди вже немає. Шкода..
Порт вже не такий. А тоді.. А тоді з порту ходили такі милі катерки, з баром у трюмі. Вони мали понтові назви – „Аделаїда“, „Адіс Абеба“, „Брістоль“, „Нью Йорк“!!!.. так-так – саме „Нью Йорк“. Куди дивився ідеологічний відділ цк кпсс..?)))
В барі не бувало віскі з Кентаккі, але було прохолодно і порожньо. В той час як на палубі гуртувалося декілька десятків „совєтіко турісто“. Вони стояли, як олов'яні солдатики, скоса поглядаючи на двері з написом „Бар“. Щоб Ви розуміли, що то є радянська влада під керівництвом комуністів – для сімдесяти відсотків жителів країни, слово „бар“ асоціювалось зі словами „страшно“ і „ну його нафіг“. Двері з написом  „Бар“ були для них, як для рядового коммі стриптиз клуб у Лас Вегасі.. А якби вони ще бачили електрифікацію того Лас Вегасу..)))
Думаю, вгадаєте відразу де саме на тому кораблику, були ми..))
Зі шмотками на „Привозі“(10) проблем не було – і у фірмових джинсах, майці з фоткою і написом 'Deep Purple', я виглядав на фоні турісто, як Бред Піт в смокінгу виглядав би зараз у Північній Кореї.. У це важко повірити і комуняцькі нащадки зараз агітують розповідями про те, як було класно „рожденным в ссср“. Але – це було саме так. Можна пошукати фотки тих літ. А ще, у мене, на голові, була джинсова кепка, зкроєна по лекалах першої фольксгренадерської гірської дивізії „Едельвейс“. Знали би це місцеві коммі..)))
Отже – „турісто“ без посмішок, але послушно розступались, пропускаючи нас до дверей і ми спускались сходами вниз. Внизу було декілька столиків і дивани як у старих тролейбусах.
Коммі по своїй натурі мілітаристи, а не дизайнери. Їхні заводи випускали папіроси з діаметром калібру патронів, аби „у випадку чого“ перейти на випуск патронів. Правда, якби бідних лохів лишили ще й без папірос, то не відомо куди б ті патрони прилітали..)) Чому дивани у барі круїзного катера, у тролейбусі і у фойє кінотеатру були одинакові? Певне також під щось планували переробити, якшошо.. під польові кухні може.. Думаю, що і тут без глоду теж не обійшлося..))
Віскі, як я вже написав, там не бувало. Був кубинський ром „Гавана клаб«(11) і молдавське сухе вино „АЛБ дэ Масэ«(12)..Що значили ці таємні букви я не знаю і, якщо чесно, то й не цікаво. Зате, там були ілюмінатори на рівні ватерлінії, в котрі хлюпалась вода і там можна було курити.. Тоді ще не було дурнуватої Ганни гопко, яка на пропаганді антикуріння, пробивала собі шлях в народні депутати та до омріяних грантів від пана Сороса..
Наш маршрут закінчувався в Аркадії, яка на той час, була ніби диким пляжем – там було затишно і майже безлюдно. Більшість „турісто“ тішились Лузанівкою, а ті, що пливли знами в одному напрямку, майже всі виходили на Ланжероні..
Через тиждень ми поверталися „в поля“ і починали „тяжко“ працювати..  В мої обов'язки входило – залізти на сорока чотирьох метрову опору і відстебнути троси, за допомогою яких, а також „стрелы провеса“(13) і „Звєрека“ на „Уралі“, вищеназвана опора еректилася..
Робилося це за допомогою гаєчного ключа „на сорок два“, джентльменського набору відбірних матюків та трохи фарту.. При мені чувак загинув, як „стрела провеса“ зконектилась з вже діючою лінією. Сказав: „Спасибо, Андрюха“ крановщику, який задів діючу ЛЕП і пішов на вічні мисливські угіддя, до завжди щасливих монтерів-лінійників..
Тобто робота була не зовсім безпечна… Наш „Урал“ був добре покоцаний – так ніби з великокаліберного „Машінгвера“(14). Я цього не застав, а з розповідей – „Зьвєрек“ почепив трос і почав здавати назад, як звично, підіймаючи опору. Проте сильний боковий вітер почав її вивертати і повиривав анкерні болти(15) на фундаменті. Якби „Зьвєрек“ опору підняв, то це був би пам'ятник комунізму. Ні покласти її, ні розвернути – не було б можливості і головне – що з нею робити далі..? Хіба підривати динамітом..)) Але вітер ситуацію врятував – опора почала падати і ламатися на секції одночасно. Вирвані з металу болти кріплення, зі швидкістю не нижчою за швидкість куль з „Машінгверу“, почали „обстрілювати“ грузовик, роблячи  з нього дуршлаг.. „Зьвєрек“ вижив – видно з фартом був у шоколаді..))
Для порівняння – звичний будинок у дев'ять поверхів,  має висоту тридцять метрів. Ота падаюча залізяка була висотою у півтори дев'ятиповерхівки..
Тепер уявіть довжину, а головне вагу троса, яким вона підіймалась і зрозумійте яким я був йолопом, без страхувального поясу залізаючи на тридцять п'ять метрів, та звільняючи петлі троса..
У тому віці фантазії буяють не в ту сторону, як у дещо старшому. З довгим волоссям на вітрі, я себе уявляв, ні не боксером, як вова з лєнінграду, але, напевно, не менше, ніж Чингачгуком.. Був такий фільм про індіанців – „Чингачгук Великий Змій“. Німецькою, до речі, це звучить – „Чингачгук  дер Гроссе Шланге“ хто не знав..))
Розвалену опору прикопали в землю і на тому все. В мене було таке враження, що у совку взагалі можна було списати все, що завгодно. Одного разу мене з товаришем відправили, за якусь провину, на будівництво бази ОРСу /„отдел рабочего снабжения«/. База – це величезний склад, розміром п'ятдесят на двісті метрів, в котрому малося складувати товари, які з точки зору цк кпсс, були необхідні „рабочим“. От тільки де б ще ці товари взяти?))) На той час, Шелеста і Підгорного /єдиних двох, хто міг тримати на плаву економіку того монстра/ коммі вже похєрили..
На тій будові у нас був свій вагончик. Ми змайстрували „козла“ /обігрівач з двох силікатних брусків цегли та спіралі/. На дворі пізня осінь, слякота, мокрий сніг, болото навкруг.. А в нас у вагончику тепло – так, що ще невідомо наскільки це покарання – ті, що нас сюди відправили, самі в цей час, в чистому полі, гайки на опорах крутили..))
Начальник будівництва захотів заробити грамоту /різновид радянських коралів../. Щоб відзвітувати про перекриття даху до річниці комуністичної революції, він вирішив перекривати всупереч технології. На дах краном наскладали шин, до шини прив'язували металевий дріт, потім шину підпалювали і так за той провід тягали по пласкому даху, як бурлаки свої каное по Волзі. Таким чином топили сніг і лід.. По технології – покриття /руберойд/ стелитися мало по сухому, але яка нах технологія, як тут камуняцький празднік на носі..)))
Сидимо ми, під такий лінивий базарок про літні плани.. Температура на вулиці близько нуля, у нас в вагончику градусів тридцять. На столі булькає саморобний кип'ятильник – зараз буде чай..  Раптом на вулиці /погода була вітряна і трохи гуло/ здіймається дикий гуркіт з завиванням – звуки нереальні, неприродні і неприродньо голосні. Мама мія, італьяно піссуаро – ми вискакуємо на двір і я нічого не розумію – над дахом бази височезна чорна стіна /двісті метрів/, яка вібрує, пританцьовує і видає такий саунд, що перепонки не витримують..
Як і казали старші люди – смола не втримала руберойд і вітер відірвав його від вологого даху. Це тривало секунд десять, потім цей чорний парус відірвало зовсім і ним накрило будівлю, котру всі називали РММ /що це значило я не знаю(16)/..
В цивілізованій країні це кінець кар'єри, а тут – за годину все стягнули до купи, підпалили, потім загорнули бульдозерами і списали!!!.. Всім роботягам виписали премію, щоб мовчали  – happy end..
Другим моїм „обов'язком“ було – на старенькому „Зілі“ без вітрового шкла, об'їхати навколишні села, та знайти молдаван, котрим можна було втюхати бетонну опору. В опорі було півкілометра арматури, необхідн

Весь текст тут: