Кажуть, до Зони повертаються ведмеді, яких ніхто, крім роботів-фотопасток, не бачив. Ведмеді, про яких старі нелегали складають страхітливих легенд, аби вночі, дорогою на Прип'ять через чагарники і болота, лякати першоразників до дрижаків у жижках. Думаю, я бачив сліди ведмедя у 2010-у році.
До Зони повертаються лосі і олені. У вересні серед ночі в поліській глушині я завжди молюся, аби вони звідти забралися до дідька лисого: на кожен кілометр лісу реве по лосю, який шукає пару, волаючи, як збитий месершміт.
Знаходиш так собі хату серед заметів, завалюєшся блаженно і гучно хропти, прокидаєшся, виходиш на двір, а все навколо в кабанячих і вовчих слідах, яких ввечері не було.
Ну або йдеш собі вночі натоптаними стежками, а тут з темряви на тебе Пржевальці фиркають. Роки три назад друг витягнув мене майже з-під копит, недалеко від села Копачі.
Не можу забути рись. Не йде з голови минуле літо: я чув її рики і важелезне дихання в сусідній кімнаті. Я тоді додумався розкласти спальник в кинутій хаті, поряд з її кублом, поряд з рисятами, яких не помітив. Мама-рись заскочила в кімнату, гаркнула і вистрибнула з вікна, а ми – забарикадувалися і вона всю ніч ходила навколо дому і рикала собі, дихала тяжко і хрипко. Ранком ми втекли. І знаєте що? Вона прекрасна.
