Проскурове ймення схиляє до засмаг і палких дрьомів: просо курей, у куряві, по накурі. Туди не доїхати у плацкартному вагоні і на таксі не доїхати. Туди не літає приватна авіація і не прокладено міжміське автобусне сполучення. Пасажиром можна приїхати лиш у Хмельницький – тихий і привітний чан забуття, із запльованими парадняками і підметеними вулицями, з алеями, парками і молодими мамами у світлих спідницях.

А у Проскурів квитки не продають навіть у партійних касах, їх не придбаєш навіть на кинутих річкових вокзалах Подолу і не знайдеш у терміналах законсервованих військових аеродромів. Туди ведуть тільки кинуті діляни подільських залізниць. Ними состави не ходять, лише лісові демони шукають золоту шпалу, а кущі – підбираються до гравійного насипу впритул.

Туди можна тільки потай: заритися мурашиним левом у керамзити товарняка і стукати фляндровим донцем по залізній стінці вагону. Екстракт росички звичайної і альдрованди, зібраних у смарагдових водах Оформляндії і на сапфірових берегах Антлантики, має допомогти коригувати напрямок у володіння Директорії.

Проскурівські залізниці крутіші навіть за аварію імператорського потяга під Змієвом і за гучні гасла міністрів шляхо-сполучення. Залізниці приховують не тільки оболтусів, перемазаних у вафлях товарних вагонів, перемазаних LSD і бобами, залиплих на вугіллі під енергійні завивання зустрічного вітру і вокально-інструментального ансамблю The Doors.

Ті залізниці приховують останні постріли ешелонної війни, героїку і трагіку розмазаного фіюмського голоп'ятства Республіки Пашківська волость, яка живе з грабунку составів і бере в полон молодиків, накачаних бобами-LSD. Слухає The Doors, надихається драйвами і переходить на бік Директорії, лягає під вагони її території, горланить і швиргониться бобами навсібіч. Потім – сідає в состави, братається з привидами машиністів і заливає їм в горляни чого гарячого з прозорих фляндрів, підпалює їх схололі душі палкими спиртами, аж поки на горизонті не з'явиться Проскурів – сліпа закуть Поділля зі штабними вагонами, самоходними дотами, бойовими дрезинами і наступом білоордого, квасного єдинонеділимства, від якого у республіканців кінчаються патрони, від якого у республіканців починається тиф.

В натовпі заспиртованих привидів у республіканців порожнішають фляндри, сідають батарейки і глохне The Doors, а душі машиністів –стигнуть і завмирають, війська знімаються з фронту і валять у тил, пробують напасти на вагон Директорії, аби на урядовому составі чимшвидш уїбати зі фронту.

Десь у цьому составі, так само заритий у кислоту, керамзіт і банку бобів, труситься жедешкою Пелевін: вишкрябує шматком вугілля в амбарній книзі останні абзаци «Жовтої стріли». А Директорія – все тікає, тиняється у державі-потязі малими містечками. Той потяг схожий на циганський табір: розкидує нечистоти і сміття навсібіч, міністри гризуть одне одного і ритуально арештовують, зв'язують і шльопають по сідницях.

Нач.штабу мобілізує міністрів і телеграфістів з урядових вагонів, видає їм рушниці і погрожує вогнепалом, закликаючи на захист останніх рубежів. І ти тільки думаєш: бляха-муха, аби там не було Пєлєвіна, аби його не мобілізували обороняти урядовий ешелон. Їдеш, заритий у керамзіті на попусках, і сподіваєшся, що ця тяга – у вірному напрямку і, що кислота скоро відпустить. Сподіваєшся не отримати копняка по нирках від монтерів укрзалізниці. Сподіваєшся, що дістанешся до свого Києва, до своїх сонних висоток, ранкових собак на проспектах і прохолоди світанкового Дніпра. Сподіваєшся.