11-го листопада 2010-го року. Я тоді вперше приповз у цю кляту Прип'ять. На деревах вже не ніякого листя, жодного натяку на джунглі гарячого літа, коли галас мародерських вантажівок вулицею Курчатова турбує післяобідяний сон.
Не було восени жодного сну. Тієї ночі ми бігли отруйними полями, там би респіратори носити, але плювати нам на респіратори. Тоді ще світилися вогники на старій трубі четвертого енергоблоку. Світилися і чарували здалеку.
Мені тоді місто здалося нескінченним і дорога крізь пару мікрорайонів скидалася широчезним проспектом, з чорних зіниць розбитих вікон гриміли мародерські метали, тарабанили-дерибанили чормети серед ночі пропиті провінціали і моторошно було те чути з розбитих вікон.
Пацик, який мене взяв з собою, був максимально чесний: якщо хапають – кожен сам за себе. І все б нічого, аж поки нам спини не засвітила машина: менти з КП розвозили мародерам жрачку. Такі от сірі схеми, в які не вписувалися три гаврики, вихоплені фарами близькосвітла з чорнотів ночі. Всі розбіглися хто куди і тільки я завтикав секунд на пару, стрибнув у кущі і спробував протиснутися під якоюсь корягою – там і застряг намертво.
Стирчали на дорогу ноги і я обламано чекав машину, протокол і все думав – добре хоч Місто побачив. Бодай крайоком глянув на силуети чорнооких висоток. Нехай оформлять. Все одно я втомився, все-одно ноги мокрі в дрищі і я вже тільки рахував останні метри до хати. Я там ледь не заснув, а машина – звернула кудись в останній момент і мені довелося виплутуватися, шукати своїх, забиватися в темну хату і дві доби квасити водяру, ховатися від офіційних екскурсій, палити багаття з паркету і шпалер.
Тоді був найтепліший листопад на світі якраз.
