7-го січня 2011 року. Ми ледь повзли до села Запілля забутою асфальткою. Щозими її замітає снігом по вуха. В ньому тонеш, ним пливеш і не сподіваєшся на радість сухого спальника, не сподіваєшся на блакиті неба і на помаранчі газпальнички. Не сподіваєшся на себе і на цього придурка, який погодився місити сніг поряд, аби побачити Чорнобиль-2 взимку.
Ми його побачили, довго не витримали: впіймали нежить і холодний вітер. Вхопили гарячого чаю, пару фоток на телефон і поверталися назад за речами, які лишили в Запіллі. Ми філігранно розрахували все, аби не блукати нічним лісом. Ми за світловий день пробіглися від села до Антен і повернулися точно, коли за непроглядними сірими хмарами спадало до обрію лаконічне, січневе Сонце: скупе і сором'язливе.
Ми якраз підходили і у німих сутінках помітили біля нашої хати силует. Не вдягаються так офіційні туристи, та і що робити серед заметів Запілля офіційним туристам, які не лишають по собі слідів авто на снігу?
Лишалося метрів тридцять. Він був у темному одязі, тупав німо і я запам'ятав тільки картуз, як у робочих часів Великої Депресії, як у гопоти десять років тому. Ми втекли у сніг, я смалив цигарчину за цигарчиною, чекаючи на зустріч, та його все не було. Теж втік.
Ми не йшли по його слідам. Ми забилися в хату і чекали, поки він сам нагряне серед сліпої ночі. Стрьомний тип. Ми вартували по черзі, грілися водярою, куталися у спальники, слухали хропи одне одного, забили і поснули дохляка. Зранку тихо було і безлюдно. Його слідів ми не знайшли. Тільки тисячі відбитків вовчих лап навколо хати.
То привид був. Чорний Мародер чи дух померлого самопоселенця. Тих поселенців, які після смерті замерзнуть – Снігова Королева веде за руку через льодяний Стікс, через Сахан, Вересню і Уж, висаджує на берег у чорній одежі, зі смарагдовим кулоном на шиї, закутим у арктичне срібло.
І бродить потім крижаний ґолем з холодним серцем, поглядом Горгони і чіпкими руками мерця.
