Пам'ятаєте, " Не доведи, Господи, жити в епоху змін"? Це прислів'я не дуже лякало, коли валився СРСР і ми стояли в довжелезних чергах за молоком для наших малюків, та у розпачи бачили, що багато людей не розуміють, кого вони вибирають нам на голову. Ми не втрачали надії, підіймали дітей та чекали на зміни.
В 2004, вдягнувшись в усе помаранчеве, не звертаючи уваги на злісне шипіння в спину "у, поміранчивиє", ми пішли на Майдан. Здавалося, ось, ще трошки, і наша країна стане не гірша, ніж Польша. Начитавшись Утопій, ми не уявляли, до якої ницості можуть доходити покидьки заради влади. Розчарування було гірким. Але ми подорослішали та навчилися вірити лише у себе і не звертатися за допомогою до чиновників. За цим ми набули самоповаги та усвідомили свою гідність.
Я точно знаю, що до кінця життя буду згадувати лютий чотирнадцятого. Ми переказували гроші на Майдан, після роботи ходили на мітінги до Дюка на Приморський бульвар. Втім, головне відбувалося в Києві. Дома я перемикала канали, не відходила від монітора, слідкувала за стрімом, аби щось не пропустити. Спати лягала після третьої, а вранці бігла до телевізора, щоб переконатися, що Майдан стоїть. Протягом тих страшних ночей я ніби і закривала очі, а все одно, бачила лише палаючи покришки та людей, співаючих Гімн.
А потім той жах: червона від крові Інститутська, страшні картини цинічного вбивства неозброєних людей так і стоять перед очима, від цього вже нікуди не дітися. І до сьогодні, кожного разу, коли бачу кадри з Устимчиком в блакитній касці там, біля дерева, сподіваюся, що його не вб'ють!
З чотирнадцятого року стали дорослими діти. Від тих, хто сьогодні ходить до школи, намагаються приховати правду про Героїв Небесної Сотні. Піднесення відчайдухів, які повстали за правду та гідність, лякає малоросів. Вони воліли б забути ці славетні дні української історії. Та ми їм не подаруємо.
Відповідаю за себе — я пам'ятаю усе. Я ніколи не пробачу. Голос Майдану луна в моєму серці.
