А ви ж в курсі, що 24-го серпня, в День Незалежності України, та ще й 30-й, стартує Паралімпіада в Токіо? І що на відміну від звичайних Олімпійських ігор тут Україна буде реально в лідерах?
 
Взагалі, це дуже складна тема, але перш, ніж я трошечки торкнуся складнощів, наголошу, що наші параспортсмени — реальні герої, і кожен з них заслуговує на величезну повагу. Причому навіть не за феєричні спортивні успіхи, а за те, що примудряються в Україні, отримавши чи народившись з інвалідністю, продовжити рухатися вперед.

А успіхи у наших дійсно вагомі:
- на останній Паралімпіаді в Ріо Україна стала 3-ю (!!!) в загальному заліку, з 41 золотою, 37 срібними і 39 бронзовими медалями. На цих іграх не була представлена Росія (тотальна заборона через допінгові справи), але позаду лишилися завжди потужні США, Австралія і Бразилія;
- якщо ви думаєте, що то випадковість, то у 2012 і 2008 наші були 4-ми, тож це однозначно тенденція;
- напередодні Паралімпіади в Токіо українці геть не збавляють обертів. Наприклад, на чемпіонаті Європи з легкої атлетики в 2020 Україна була другою, а на такому ж форумі з плавання в травні цього року взагалі випередила всіх! А легка атлетика і плавання — найбільш медалеємні види спорту на Олімпіаді.
Про багатьох українських спортсменів з інвалідністю можна знімати кіно і писати новели. І я сподіваюсь, що цього разу Паралімпіада приверне до деяких з них цілком заслужену дуже широку увагу. А через них — і взагалі до людей з інвалідністю в Україні.

А тепер про менш приємне. На жаль, глобально ситуація з включенням в життя людей з інвалідністю в нашій країні виправляється дуже повільно. І паралімпійський рух часто цьому не те, щоб сприяє, а навпаки заважає. Головний двигун цього руху в Україні — потужний пан Сушкевич — створив чудовий фасад паралімпійської збірної, яка б'є рекорди і збирає десятки медалей. Але при цьому (та й завдяки цьому) фактично монополізував державні гроші, які не йдуть на розвиток масового спорту серед людей з інвалідністю й інших процесів, які б могли призвести до масштабних і сталих змін.
В результаті паралімпійські ігри й інші міжнародні спортивні змагання створюють картинку, ніби-то люди з інвалідністю в Україні мають всі можливості для розвитку, а Сушкевичу і його команді забезпечують своєрідну «недоторканість», адже як можна чіпати людей, які приносять Україні стільки перемог? Але як тільки заглибишся в питання трошки глибше, розумієш, що лише верхівка айсбергу виглядає яскраво, а все, що під водою — сумне і недорозвинуте.

Сподіваюсь, ми все ж побачимо зміни в цій площині, адже потихеньку в Україні зростає і міцнішає комьюніті більш прогресивних громадських діячів з інвалідністю, які розуміють реальний стан справ і намагаються діяти. От за них я вболіваю дуже сильно ;)
А поки що давайте послідкуємо за нашими на паралімпійських іграх і щиро порадіємо за мужніх хлопців і дівчат, які представлятимуть там Україну і боротимуться за перемоги. Але при цьому давайте не забувати про пандуси і транспорт поруч з нами, про відсутність нормальної політики з приводу освіти і працевлаштування людей з інвалідністю, про фактично мертві і корумповані всеукраїнські ГО, які б мали вирішувати ці проблеми... Не забувати і правильно розставляти пріоритети.
 

PS: і знову серед 143 атлетів з інвалідністю, які представлятимуть Україну на головних спортивних змаганнях чотириріччя ЖОДНОГО мешканця «європейської столиці спорту», чи яке там звання вілкулівська команда Кривому Рогу прикупила. Повторення результату Олімпійських ігор...

PS2: на фото — трагічна і красива історія з паралімпіади 2014 в Сочі, коли в знак протесту проти російської агресії на церемонію відкриття вийшов лише один наш учасник з прапором України — біатлоніст Михайло Ткаченко