За період з 2014 року наша країна дуже сильно змінилася. Змінилася так, що іноді в це важко повірити. Тим більше, зміни ці часто відбувались поступово, так, що не було зовнішніх ознак — а потім щось траплялося, і ти бачив величезний прогрес.
В кінці 90-х серед широкого загалу панувала думка, що час боротьби за незалежність минув. Врешті, Україна незалежна, за що ще боротися? Значно актуальнішими видавалися соціальні та економічні питання.
Хоча ті, хто були спостережливими або добре зналися на історії, не поділяли цього оптимізму. Згадаймо, як у 90-х вдалося подолати мєшковшину у Криму: окрім політичного маневру, до Криму ввели півсотні тисяч українського війська. Але свідомо чи несвідомо влада не концентрувала увагу народу на цьому. Офіційно з Росією була дружба та навіть «стратегічне партнерство».
Історія з дамбою до Тузли та спроби Росії проштовхнути Януковича у президенти підтвердили побоювання тих, хто вважав: нам треба готуватися.
Але серед керівництва силових структур у нас панував дивний спокій. Війська вчили патріотизму на прикладах Петра Першого, Суворова, Жукова. І це ще був не найгірший варіант! В окремих частинах внутрішніх військ пишалися традиціями НКВС, деінде в армії прославляли людей, які завойовували Україну для Росії на початку ХХ-го сторіччя. Врешті, в центрі Києва стояв пам'ятник тогочасному «Моторолі».
З ліквідацією Національної гвардії першого формування навіть національний колорит війська, що виражався в маршах, одностроях та церемоніалі, почав розмиватися і заміщуватись радянщиною. Повернення радянських прапорів військовим частинам символічно означило остаточний розрив з національною військовою традицією. Поява кашкетів-«аеродромів", уніфікація Дня військово-морських сил з Росією, спільні навчання, що завершувались збиттям пасажирських лайнерів над Чорним морем, однозначно вказували вектор руху.
Звичайно, в армії залишалося багато патріотів. Якби не це, ми не мали б сьогоднішнього війська. Але вони мусили мовчати і тихо "своє робити".
За президентства Януковича ці тенденції ще погіршилися. Міністри оборони з російськими паспортами, фактична ліквідація ППО, скорочення армії вели нас прямо до подій березня 2014 року.
В цих умовах пісня "Ой у лузі червона калина" стала величезним подразником для багатьох генералів та адміралів. Вони терпіли її в 90-х, коли були майорами та капітанами, розуміли її значення і тепер, дорвавшись до влади, намагалися витравити її дух з українського війська. На усіляких ювілеях "українських" військових частин та військових навчальних закладів лунали пісні та марші переважно радянського періоду, а іноді на 100-річчях — навіть царського. На деяких церемоніях червоний прапор урочисто виносили навіть у 2015 році!
Звичайно, тодішнім очільникам нашого війська муляла не просто пісня, а те, що вона символізувала. Якщо заглибитись у психологію, можна сказати, що вона нагадувала їм про зраду тих ідеалів, яким вони присягнулися служити.
У 2010 році, коли був готовий фільм "Тризуб Нептуна", я разом зі знімальною групою хотів показати його нашим військово-морським силам. Моя наївність говорила мені: хто-хто, а вони мають бути найбільш зацікавлені у власній історії. Я розумів, що виділення будь-яких державних коштів — це процедура складна і, скоріше за все, унеможливіть презентацію, тому пропонував організувати поїздку за власний кошт. Командуванню Військо-морських сил потрібно було лише зібрати людей в актовому залі. Я був здивований, отримавши негативну відповідь від командувача. Чи то актовий зал в аварійному стані, чи щось подібне. Добрі люди звідти підказали мені, що в розпорядженні Військово-морських сил є ще одна зала. І я направив повторного листа, з пропозицією провести захід там. Та знов отримав негативну відповідь: здається, там електрики не було.
За допомогою небайдужих українців Севастополя вдалося організувати презентацію в місті. Я запросив командування та особовий склад на цей захід. Майже ніхто не прийшов, а ті, хто таки побував, розповіли, що їм... заборонили відвідувати презентацію.
Так "Червона калина" та пам'ять про тих, хто її співав і вірив у волю України, лякала адміралів з українським шевроном на рукаві та російським прапором у серці.
За великим рахунком, це все, що треба було знати про вірність Україні тих, хто підбирав командні кадри для Криму.
І от нещодавно в інтернеті я наштовхнувся на одне відео. Котре говорить про те, як докорінно змінилося все за 8 років. В принципі, це вже можна було бачити, починаючи з 2015 року, але це відео направду символізує повернення нашого війська до джерел, те, що Україна нарешті має своє, народне військо.
Вже прочитавши у вступних титрах ім'я Олекси Алмазова, на честь якого названо окрему артилерійську бригаду (він брав участь у визволенні Криму в 1918 році), я був вражений. Додивившись же відео до кінця, чи не вперше подумав, що, мабуть, жив недарма.
Зараз у продажу календар "Пісні Української революції" на 2023 рік.
Весь прибуток від продажу календаря через сайт та соцмережі KІЛok.art піде на допомогу ЗСУ.
Підписуйтесь на наш фейсбук, твітер, телеграм.
Замовляйте роман "Циндао-Відень-Київ"
