Далекосхідний Гібралтар кайзера

У кінці ХІХ сторіччя європейські країни були зацікавлені у встановленні економічного панування над Китаєм. Попри бідність значної частини населення та слабкість політичного режиму, Китай був гігантським ринком, який, з одного боку, продукував товари, ціновані європейськими споживачами (тканини, кераміку, витвори мистецтва і т.д.), з іншого, масово потребував продукції європейських фабрик та заводів. При цьому китайський імперський уряд намагався тримати країну закритою від європейського впливу.

 

Не в останню чергу це обумовлювалось історією стосунків з європейцями. У першій половині ХІХ сторіччя європейські торгівці, переважно англійці, купували в Китаї значно більше, ніж могли продати там. Це призвело до економічних проблем в Європі, адже для розрахунків використовувалось переважно срібло, що все швидше перетікало до Китаю. Щоб компенсувати дисбаланс, англійці почали масово вирощувати в Індії опіум і завозити його до Китаю. Спроби китайського уряду зупинити розповсюдження наркоманії у своїх провінціях забороною торгівлі опіумом викликали серію «опіумних війн». Програних Китаєм через перевагу Європи в озброєнні, в першу чергу морському. Втім, кількість населення Китаю, вже тоді колосальна, унеможливлювала його колонізацію, як, наприклад, Африки. Тож європейські країни були зацікавлені в праві на утримання зручних гаваней на території Китаю, які могли б бути торгівельними воротами до країни. А заразом базами для флоту на випадок майбутніх конфліктів.

 

За результатами першої опіумної війни англійці у 1842 році отримали острів Гонконг, а також право торгувати у деяких портах включно з Кантоном та Шанхаєм, де швидко з'явились їхні поселення. Протягом ХІХ сторіччя Франція одержала концесії в Шанхаї, Тяньцзіні, Кантоні та Ханкоу.

У другій половині сторіччя торгівля опіумом потроху втрачала своє значення завдяки розвитку європейської промисловості, що вже й без нього мала що запропонувати китайцям. Окрім того, Китай розпочав хоч і не надто успішні, але все ж спроби модернізації. Останні включали і створення інституцій за зразком європейських, в першу чергу армії та флоту. Це створювало додатковий попит на європейські товари. У той же час Китай завбачливо намагався обмежити розповсюдження європейських ідей, таких, як християнство та ліберальні учення, що, на думку імперського уряду, сприяли поневоленню країни. Слабкість Китаю провокувала нові конфлікти з європейськими країнами та Японією, яка проводила успішну модернізацію швидше за нього.

 

В результаті Японо-Китайської війни (1894-1895) Японія досягла домінування в Кореї та отримала острів Тайвань. Також їй дістався Порт-Артур як військово-морська база, хоч незабаром під спільним тиском Франції, Німеччини та Росії вона змушена була повернути його Китаю.

 

У 1897 році Німеччина отримала ексклюзивні права на створення залізниці та гірничо-добувної галузі у провінції Шаньдун. Незабаром там виникла німецька колонія Циндао.

У 1898 році Росія одержала Порт-Артур як військово-морську базу (з правом провести туди залізницю) і розташований поблизу Дальній як комерційний порт.

У цьому ж році Вейхайвей був зайнятий англійцями. 

 

 

В багатьох інших китайських містах також існували європейські поселення, які часто користувались правом екстериторіальності. Іншими словами, китайські закони там не діяли. 

 

 

Це, в свою чергу, результувало у побудову нового міста. За єдиним планом, чого далеко не завжди дотримувались в інших європейських концесіях. Заздалегідь були розмічені місця для основних споруд, визначено призначення кварталів, транспортні розв'язки, проведено межі широких вулиць, продумано мережу комунікацій.

 

 

Німецька адміністрація викупила всі ділянки китайських рибалок, розчистила площу – і взялася за будівництво. Як гриби після дощу, повиростали адміністративний центр, вокзал, депо, портові споруди... 

 

 

Архітектура нового міста була суто європейською. Усі, хто потрапляв туди в ті часи, захоплено говорили про куточок Європи посеред Китаю.

 

Тут були водогін та каналізація, центральні вулиці були електрифіковані, існували телефонний зв'язок в місті та телеграфний зі світом. 

 

 

 

Працьовиті німці створили індустрію, потрібну для розвитку не лише міста, а й усієї провінції. В Циндао стали виробляти німецьку цеглу, черепицю, цемент. Почали в промислових масштабах виробляти особливий місцевий вид шовку. Навколо міста висадили ліси, розбили фруктові сади.

 

А ще в місті створили бібліотеку, побудували сцену для театральних вистав та урочистих подій, спортивні майданчики…. І, звісно, побудували пивоварний завод. Який, щоб ви знали, працює до сьогоднішнього дня і є другим за розміром в усьому Китаї.

 

 

 

Все це було створено протягом кількох років. При тому, що масової німецької колонізації цієї території не було. У 1907 році населення міста складало 35 441 чоловік, з яких 31 509 були китайцями.

Циндао мав найбільшу щільність навчальних закладів у цілому Китаї. Причому були це як початкові школи, так і професійні навчальні заклади, фінансовані німецькою скарбницею.

 

 

Благодатний місцевий клімат та європейський комфорт Циндао зрештою призвели до того, що європейці з навколишніх територій, та що там, із самої з Японії приїздили до Циндао як на курорт. Що, в свою чергу, породило купу готелів та ресторанів європейського рівня. Культурне життя також пожвавлювалося. На гастролі приїздили відомі співаки та театральні трупи, хоча балувані місцеві європейці жалілися на брак справжнього театру і,  особливо, оркестрової музики. Також місто часто і з задоволенням відвідували дослідники історії й культури Китаю: в провінції було багато цікавих пам'яток старовини, врешті, сам Конфуцій походив із Шаньдуну.

 

А ще часто гостювали тут іноземні військові кораблі. Частина російської Першої Тихоокеанської ескадри під час російсько-японської війни (1904-1905) втекла до Циндао та роззброїлась там. Англійські, французькі, американські, італійські, японські кораблі частенько зупинялися в Циндао. Між їхніми екіпажами та німецьким гарнізоном проводились спортивні змагання, влаштовувались бали, урочисті обіди...

 

 

У 1910 році був прийнятий новий план розширення міста, за яким його територія мала вирости в чотири рази.

 

Сунь Ятсен, лідер Китайської революції 1911 року та перший президент Китайської республіки, після відвідання Циндао казав: це місто має стати моделлю китайського майбутнього. 

 

Але — стався 1914 рік, і війна не оминула й ці землі. Місто витримало кількамісячну осаду японського війська, після чого капітулювало. До 1922 року Циндао було під японською окупацією, після чого повернулося до Китаю. 

 

 

 

Між іншим, на цьому кораблі служив Віктор Клобучар — австро-угорський морський офіцер, хорват, один із засновників австро-угорської морської авіації.

Крім того, під час осади Циндао японцями, цей корабель вперше в історії морських баталій був атакований з літака.

Циндао як німецька колонія був результатом політики європейського колоніалізму, що мала на меті в першу чергу економічний зиск для Німецької імперії. Проте він же послужив і справі модернізації китайського суспільства. Пам'ятки німецького періоду досі можна побачити в Циндао, і, можливо, хтось із дослідників знайдете там український слід…

Ось в якому місті починається дія історичного роману «Циндао-Відень-Київ», що його ми скоро сподіваємось побачити надрукованим.