Се блюз — про блювотні скреготні бермудні стани роздвоєної душі Близнюків (одна душа в раю, друга в пеклі; одна на залитих сонцем галасливих багатолюдних пляжах, друга — у богом забутому селі, де яблука ночами глухо стукають об землю і ніхто їх не збирає). Щодо «безкінечних років, проармованих злом» — воно конкретизувалося у сигаретну отруту, яка заанкеровує душу ціпкими гаками і нагло тисне вниз — мордою об життя реальне (фейсом об тейбл), і плакали всі твої фантазії плани проекти закони рівноваги протилежностей — прокурений отруєний світ тупо закопує легшу і летючішу свою половину на добрива для проростання конкретики (concret — бетон) замість користатися її підказками і вслухатися в її миттєві надчутливі флуктуації

Знали ми, що і музика зникне,

з тремтячих листів витреться рукавом...

Знали: час вже втекти, час вже виписатись

з безконечних років, проармованих злом...

За столом у кухоньці, де небо маленьке

у північнім вікні пропливає з віків,

розглядали квітки циратової скатертини,

котру хтось без розграфлення розмалювати зумів...

Ми — співаєм про тих, котрі, бавлячись сонцем,

розсипали пісок — на пісок і на море, і на тіло своє,

веселилися — і гойдались на хвилях,

і котилися берегом, обійнявшись невміло...

Дивились на своє щастя

через чужі очі,

а грудочки землі так і присохли до рук,

і їх не віддерти,

як не віддерти рік з життя...