Се блюз — про блювотні скреготні бермудні стани роздвоєної душі Близнюків (одна душа в раю, друга в пеклі; одна на залитих сонцем галасливих багатолюдних пляжах, друга — у богом забутому селі, де яблука ночами глухо стукають об землю і ніхто їх не збирає). Щодо «безкінечних років, проармованих злом» — воно конкретизувалося у сигаретну отруту, яка заанкеровує душу ціпкими гаками і нагло тисне вниз — мордою об життя реальне (фейсом об тейбл), і плакали всі твої фантазії плани проекти закони рівноваги протилежностей — прокурений отруєний світ тупо закопує легшу і летючішу свою половину на добрива для проростання конкретики (concret — бетон) замість користатися її підказками і вслухатися в її миттєві надчутливі флуктуації
Знали ми, що і музика зникне,
з тремтячих листів витреться рукавом...
Знали: час вже втекти, час вже виписатись
з безконечних років, проармованих злом...
За столом у кухоньці, де небо маленьке
у північнім вікні пропливає з віків,
розглядали квітки циратової скатертини,
котру хтось без розграфлення розмалювати зумів...
Ми — співаєм про тих, котрі, бавлячись сонцем,
розсипали пісок — на пісок і на море, і на тіло своє,
веселилися — і гойдались на хвилях,
і котилися берегом, обійнявшись невміло...
Дивились на своє щастя
через чужі очі,
а грудочки землі так і присохли до рук,
і їх не віддерти,
як не віддерти рік з життя...
