Георгій Манчуленко: Світлої пам'яті Громадянина й Поета. С.У.М., Великий Українцю і соратнику!

Благослови, мій Боже, Україну,

З'єднай водно всі київські церкви,

Завмерлу нашу мову оживи,

Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,

Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави,

Але не дай, щоб служники Москви

Знов обернули край мій на руїну!

Дмитро Павличко, 2004 рік.

Я остовпів!

Мене наче блискавка пронизала!

Сумну, дуже сумну звістку повідомили різні інтернет-ресурси: увечері, 29 січня 2023 року, переглядаючи їхні новини, я побачив її…

Побачив, але не хотів вірити прочитаному, тому все переходив і переходив від одного вебсайту до іншого – «УП», «Цензор.Нет», "OBOZREVATEL", "Gazeta.ua"… Наче сподівався знайти спростування, що це – неправда й просто сталася прикра помилка, але, на жаль, помилки не було, бо всі вони посилалися на одне джерело – голову Національної спілки письменників України (НСПУ) Михайла Сидоржевського, котрий о 19:46 на своїй Facebook-сторінці написав: «Сьогодні ввечері помер Дмитро Павличко…».

Помер Дмитро Павличко!

І гіркий клубок підійшов до мого горла, а в очах забриніли сльози… Мені не вірилося, що життєвий шлях видатного Громадянина й Поета, Людини-епохи завершився…

Майбутній Великий Українець народився 28 вересня 1929 року на Галичині у селі Стопчатів нинішніх Косівського району Івано-Франківської області. Звідси він пішов «у світ незнаними шляхами», які згодом вивели його на вершини поетичної – став лауреатом Шевченківської премії 1977 року за книгу поезії «Любов і ненависть» – та перекладацької майстерності й громадянського служіння Україні.

Дмитро Павличко був одним із ключових засновників Народного Руху України, а моя активна громадянська позиція спонукала мене вступити до нього наприкінці 1989-го року одразу після повернення до України, про що свідчить мій матеріал «Як російський офіцер у своїх батьків-українців стріляв…», першим головою Товариства української мови імені Тараса Шевченка, відомим політиком, народним депутатом України 1-го, частково 3-го та 4-го скликань, один із авторів Декларації про державний суверенітет України, Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словацькій Республіці та пізніше – у Республіці Польща (саме клопотаннями Павличка в центрі Варшави постав пам'ятник Тарасу Шевченку), головою Української всесвітньої координаційної ради (УВКР). Й визнанням його величезних заслуг перед Україною став Указ Президента України № 1140/2004 від 27 вересня 2004 року, відповідно до котрого «за визначний особистий внесок у розвиток української літератури, створення вершинних зразків поетичного слова, плідну державну і політичну діяльність» Дмитро Павличко отримав звання Герой України, але попри все він залишатиметься Поетом, доказом чому є його вірш «Пророцтво» 1991 року:

«Коли надійдуть танки й бетеери,

І вдарить по знаменах кулемет, –

Ті вмруть, а ті сховаються в печери.

Та на майдані лишиться поет.

Він буде сам під кулями стояти

Без наляку й жалю, як Прометей,

І кров стече… Рабів народить мати,

Та він оберне знову їх в людей!

Він знов оберне в Дух скорботне тління,

Знов нагадає хто ми, звідкіля.

І знов на площах закричить каміння,

І вбивці рушать знов з-під стін Кремля

(саме це й сталося у 2014 та 2022 роках, про що розповідають мої роботи „Два чоботи – пара“, „Листи небайдужого… Або перемога, або наша смерть!", „РоССія, Путін і «руССкій мір», ПНХ та здохніть уже нарешті!“, „Миротворець“ РоSSія повинна зникнути з карти світу, або РоSSійскійРайх має бути зруйнований! Смерть роSSійскім/руССкім агрєSSорам-окупантам!', «Льод тронулся, нєгоспода руССкіє окупанти! Уже й Херсон звільнено від вас і все наше буде звільнено!», «РоССіянє – про українців: „Іх нужно убівать, рєзать, душіть“. Усім москворуССкопоніматєлям присвячується…» та «Відомий німець – про мавп, німців і французів… А що ж українці – на їхньому тлі?» – Г. М.).

Знов буде бій! Будуть підступні чвари,

Знов честь укрита буде наяву,

І знову нас клястимуть яничари,

Навколішки вітаючи Москву.

І знов розтануть людських душ мерзлоти,

І знов імперію ошкірить сказ,

І буде так продовжуватись доти,

Допоки правда не прийде до нас.

В століттях буде так! І жодна зміна

Не станеться в перебігу епох,

Допоки не воскресне Україна,

Бо Він так хоче – наш безсмертний Бог!“.

Мені пощастило бути знайомим із Дмитром Павличком і неодноразово з ним спілкуватися, оскільки в сесійній залі українського парламенту 3-го (1998 – 1999 роки) та 4-го скликань (2005 – 2006 роки), коли він був народним депутатом України, під час пленарних засідань ми сиділи поруч, адже входили до однієї й тієї ж фракції Верховної Ради України і були політичними соратниками, та обговорювали різноманітні злободенні речі й ділилися думками відносно питань парламентського порядку денного, особливо його цікавила моя позиція щодо безпеково-оборонних справ, а також інколи перепитував чи немає в мене родичів на Галичині, зокрема у Львові (цього я не знав і не знаю), де він натрапляв на прізвище Манчуленко. Мене завжди надихала невичерпна та потужна енергія Дмитра Павличка, його влучне й гостре поетичне слово і тверда позиція українського патріота. Таким він і залишиться в моїй пам'яті назавжди, а книги з його дарчими надписами постійно нагадуватимуть мені про великі державницькі справи Великого Українця, із яким мені випала честь бути соратником на шляху творення самостійної державності України…

Востаннє ми бачилися з Дмитром Павличком і безпосередньо спілкувалися, здається, у 2018 року в Києві під час одного із заходів Спілки офіцерів України (й тут варто згадати одного вже покійного українського офіцера, генерала, про якого розповідає моя стаття „С.У.М. (R.I.P.). На пам'ять про розвідника!“), де він мав, як завжди, емоційний та надихаючий виступ перед нами – його учасниками. Після того ми ще зрідка спілкувалися телефоном, бо турбувати його частіше я не наважувався, а тепер уже й не вийде ніколи, і я більше не почую в своїй телефонній трубці, подзвонивши на Павличків мобільний 097 379 19 95 (номером його домашнього телефону я так жодного разу й не скористався), бадьорої відповіді: „Манчуленко з Буковини, привіт!“…

Дмитро Павличко пішов у Вічність, але його невмирущі „Два кольори“ 1964-го року будуть завжди із Українським народом, а в мене вони ще й викликатимуть щем у серці, клубок у горлі та сльози на очах, бо, вкотре читаючи їх або слухаючи прекрасну пісню видатного композитора Олександра Білаша на їхні рядки, переді мною постає моя мама Марія, котрій я присвятив своє есе „Мамі…“, та мої босоноге дитинство і життя, переплетене, „як мамине шиття“, сумними й радісними дорогами, та з котрих я завжди „вертався на свої пороги“ й тепер також вертаюсь, коли „мені війнула в очі сивина“, зі згорточком „старого полотна“ і вишитим моїм життям „на ньому“:

„Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками

(червоно-чорний прапор використовували вояки УПА: до неї згідно опублікованої 29 січня 2023 року на вебсайті «Історична правда» інформації «IN MEMORIAM: помер поет Дмитро Павличко» короткостроково 1945-го року належав під псевдо «Дорошенко» й майбутній автор «Двох кольорів» – Г. М.).

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне – то любов, а чорне – то журба“.

Й логічним продовженням „Двох кольорів“ став вірш „Долиною туман тече“ 1965-го року (пригадую, як пісню все того ж незабутнього Олександра Білаша на ці вічні слова вже далекого 2002 року під час парламентської виборчої кампанії на сцені Будинку культури одного з сіл Кіцманщини Чернівецької області (на жаль, не можу згадати його назву), де проходив творчий захід місцевої художньої самодіяльності, заспівали ми вдвох із Іваном Зайцем (в Івана – гарний голос), який приїхав на Буковину агітувати за мене, оскільки я тоді був кандидатом у народні депутати України від тодішнього 203-го виборчого округу: повинен сказати, що наш дуетний спів удався й глядачі-слухачі нагородили нас гучними аплодисментами):

„Долиною туман тече,

Не чути плеску хвиль його.

Припав я брату на плече

(брат Дмитра Павличка належав до ОУН та УПА, за що його 1944-го року розстріляли німецько-нацистські окупанти – Г. М.)

Край лісу яворового

(явір, білий клен або клен гірський: він росте, зокрема, і на гірських схилах Карпат включно з Галичиною – Г. М.).

Мене задужали вітри,

Ослабли корені мої.

Лишилось два, а може три

Листочки яворовії

(це могло бути натяком на відповідні княжі знаки (герби) – Двозуб Великого князя Київського Святослава та Тризуб сина Святослава – Великого князя Київського Володимира, котрий через тисячоліття став Держаним Гербом України – Г. М.).

Навколо сумно і голо,

І чути подихи зими.

Сповилося моє чоло

Думками яворовими.

Від холоду не чую ніг,

Кінчається життя моє.

І налітає тихo сніг

На серце яворовоє.

А брат мій каже: «Не журись,

Не впадемо ніколи ми,

Запалим небеса колись

Вогнями яворовими».

Й Дмитро Павличко таки запалив «небеса… вогнями яворовими», ставши «однією з ключових фігур в історії проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року» та автором «останньої редакції Акту проголошення Незалежності України», як свідчить уже згадана вище інформація «IN MEMORIAM: помер поет Дмитро Павличко».

Велети, на котрих спиралося Українське Небо, такі, як Левко Лук'яненко, про котрого я написав свою пам'ятку «Герої не вмирають!», і як Дмитро Павличко, та відомі постаті сучасності, про одну із котрих ідеться у моєму пам'ятному дописі «С.У.М., Український Громадянине-Патріоте!», покинули нас назавжди…

Україна тужить за ними!

Україна тужить за своїм вірним сином Дмитром Павличком – Громадянином і Поетом, життєва дорога якого почалася в Стопчатові й у Стопчатові зі згорточком «старого полотна» із вишитим його життям «на ньому» завершилася, бо саме в своєму рідному селі із 1-го лютого 2023 року він спочиватиме вічно (попри те, що десятки років та аж до своєї кончини був жителем Києва), оскільки сам так заповів ще два роки тому:

«Поховайте мене на Ратунді, братове

(Ратунда – присілок Стопчатова – Г. М.),

Щоб я чув, як літає гірський половик

(канюк звичайний – вид яструба – Г. М.),

Як мій дух оживає від батьків моїх мови,

Мліє серце моє від гуцульських музик…»! Тужу і я й кажу з великим смутком: «С.У.М., Великий Українцю і соратнику».

Дмитро Павличко відійшов у засвіти, а нам, українцям, залишив своє Поетичне Слово із наказом-