Читайте початок статті, Р. S.
Але Папа Римський Франциск все одно продовжує у своєму стилі: «Мене вражає… ота жорстокість, яка не притаманна російському народові, можливо… бо російський народ – це великий народ (виділено Г. М.); це [жорстокість] найманців, солдатів, які йдуть на війну як на пригоду, найманців… Я волію думати так, бо маю велику пошану до російського народу, до російського гуманізму. Вистачить згадати Достоєвського, який до сьогодні надихає, надихає християн до осмислення християнства. Я маю велику прихильність до російського народу (виділено Г. М.), як також велику прихильність до українського народу», – зазначив Святіший Отець…" («Vatican News": "Папа: три світові війни протягом століття, ми не хочемо це усвідомити", 6 листопада 2022 року о 18:01).
На ці папські пасажі Надзвичайний і Повоноважний Посол України в США Оксана Маркарова зреагувала так: "Папа Римський мабуть якось неуважно читав Достоєвського. Інакше Його Святість не дивувався би жорсткості росіян (яка якраз їм природно притаманна). А декілька інших творів російських письменників/поетів, включно з Пушкіним, Купріним, Булгаковим, як і навіть поверхневе вивчення правдивої історії нашого регіону, показало би, що гуманізмом не пахло в Московії ні при Івану Грозному в 1547-му, ні в 1708, коли було брутально вирізано Батурин, ні в кожній події після того (виділено Г. М.)…" (Facebook, 6 листопада 2022 року о 22:18).
Дуже влучною на сказані 6 листопада 2022 року слова Папи Франциска була реакція журналістки й авторки "Цензор.Нет" Тетяни Ніколаєнко: "Може, правда, Папу Римського дуже розчулив фрагмент "Преступления и наказания", де вбивця Раскольніков і повія Мармеладова читають Новий Завіт? Або коли Мишкін і Рогожин міняються натільними хрестами, а потім останній таки вбиває Настасью Філіповну з ревнощів? Де герой "Записок из подполья" завтра готовий убити на дуелі, але перед тим дуже хоче побрататись (виділено Г. М.)?
По правді, це все несусвітня єресь. Я вже давно не перечитую Достоєвського, але кожен раз як ідеться про його твори, …згадую випадок з пропедевтики, коли професори Павлівки (колишня Київська міська психіатрична лікарня № 1 імені І. П. Павлова, нині має повну назву "Комунальне некомерційне підприємство "Клінічна лікарня "Психіатрія" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)" – Г. М.) привели нам на клінічний розбір психопата. І ми хвилин 30 страждали і розбирали його рани дитинства, допоки викладач суворо так не сказав: "А ну розкажи цим ридающім, як ти убив сусіда". В принципі, коли я згадую цей випадок, я навіть трошки гуманніше ставлюсь до вчорашнього пасажу Папи про гуманізм русскага народа. Психопати навдивовижу зачаровують.
Але на полях ремарок Папі Римському варто лишити навіть не слова Достоєвського про католицьку церкву, яку прирівняно до антихриста і Великого інквізитора (от, що про християнство західного обряду у своєму романі "Ідіот" писав Фйодор Достоєвскій (частина 4, глава 7, монолог князя Мишкіна): "Католичество – всё равно что вера нехристианская!.. Нехристианская вера, во-первых! – это во-первых, а во-вторых, католичество римское даже хуже самого атеизма, таково мое мнение. Да! таково мое мнение! Атеизм только проповедует нуль, а католицизм идет дальше: он искаженного Христа проповедует, им же оболганного и поруганного, Христа противоположного! Он антихриста проповедует… Римский католицизм верует, что без всемирной государственной власти церковь не устоит на земле, и кричит: "Non possumus!" («Нє можєм" латинською – Г. М.). По-моему, римский католицизм даже и не вера, а решительно продолжение Западной Римской империи, и в нем всё подчинено этой мысли, начиная с веры. Папа захватил землю, земной престол и взял меч; с тех пор всё так и идет, только к мечу прибавили ложь, пронырство, обман, фанатизм, суеверие, злодейство, играли самыми святыми, правдивыми, простодушными, пламенными чувствами народа, всё, всё променяли за деньги, за низкую земную власть. И это не учение антихристово?! Как же было не выйти от них атеизму? Атеизм от них вышел, из самого римского католичества! Атеизм, прежде всего, с них самих начался: могли ли они веровать себе сами? Он укрепился из отвращения к ним; он порождение их лжи и бессилия духовного! Атеизм!..
Ведь и социализм порождение католичества и католической сущности! Он тоже, как и брат его атеизм, вышел из отчаяния, в противоположность католичеству в смысле нравственном, чтобы заменить собой потерянную нравственную власть религии, чтоб утолить жажду духовную возжаждавшего человечества и спасти его не Христом, а тоже насилием! Это тоже свобода чрез насилие, это тоже объединение чрез меч и кровь! "Не смей веровать в бога, не смей иметь собственности, не смей иметь личности, fraternité ou la mort (братство ілі смєрть французькою – Г. М.)!". По делам их вы узнаете их – это сказано! И не думайте, чтоб это было всё так невинно и бесстрашно для нас; о, нам нужен отпор, и скорей, скорей! Надо, чтобы воссиял в отпор Западу наш Христос, которого мы сохранили и которого они и не знали! Не рабски попадаясь на крючок иезуитам, а нашу русскую цивилизацию им неся, мы должны теперь стать пред ними…"; згаданий же Тетяною Ніколаєнко "Великий інквізитор" – це назва притчі у 5-й главі 5-ї книги "Pro і contra" 2-ї частини роману Достоєвского "Братья Карамазови", в якій він виклав свою позицію зокрема й щодо католиків: "…он (Бог – Г. М.) возжелал хоть на мгновенье посетить детей своих и именно там, где как раз затрещали костры еретиков… Он снисходит на "стогны жаркие" южного города, как раз в котором всего лишь накануне в "великолепном автодафе", в присутствии короля, двора, рыцарей, кардиналов и прелестнейших придворных дам, при многочисленном населении всей Севильи, была сожжена кардиналом великим инквизитором (виділено Г. М.) разом чуть не целая сотня еретиков ad majorem gloriam Dei (к вящєй славє господнєй латинською – Г. М.). Он появился тихо, незаметно, и вот все – странно это – узнают его… Народ непобедимою силой стремится к нему, окружает его, нарастает кругом него, следует за ним. Он молча проходит среди их с тихою улыбкой бесконечного сострадания. Солнце любви горит в его сердце, лучи Света, Просвещения и Силы текут из очей его и, изливаясь на людей, сотрясают их сердца ответною любовью. Он простирает к ним руки, благословляет их, и от прикосновения к нему, даже лишь к одеждам его, исходит целящая сила. Вот из толпы восклицает старик, слепой с детских лет: "Господи, исцели меня, да и я тебя узрю", и вот как бы чешуя сходит с глаз его, и слепой его видит. Народ плачет и целует землю, по которой идет он. Дети бросают пред ним цветы, поют и вопиют ему: "Осанна!" "Это он, это сам он, – повторяют все, – это должен быть он, это никто как он". Он останавливается на паперти Севильского собора в ту самую минуту, когда во храм вносят с плачем детский открытый белый гробик: в нем семилетняя девочка, единственная дочь одного знатного гражданина. Мертвый ребенок лежит весь в цветах. "Он воскресит твое дитя", – кричат из толпы плачущей матери. Вышедший навстречу гроба соборный патер смотрит в недоумении и хмурит брови. Но вот раздается вопль матери умершего ребенка. Она повергается к ногам его: "Если это ты, то воскреси дитя мое!" – восклицает она, простирая к нему руки. Процессия останавливается, гробик опускают на паперть к ногам его. Он глядит с состраданием, и уста его тихо… произносят: "Талифа куми" – "и восста девица". Девочка подымается в гробе, садится и смотрит, улыбаясь, удивленными раскрытыми глазками кругом. В руках ее букет белых роз, с которым она лежала в гробу. В народе смятение, крики, рыдания, и вот, в эту самую минуту, вдруг проходит мимо собора по площади сам кардинал великий инквизитор (виділено Г. М.). Это девяностолетний почти старик, высокий и прямой, с иссохшим лицом, со впалыми глазами, но из которых еще светится, как огненная искорка, блеск. О, он не в великолепных кардинальских одеждах своих, в каких красовался вчера пред народом, когда сжигали врагов римской веры, – нет, в эту минуту он лишь в старой, грубой монашеской своей рясе. За ним в известном расстоянии следуют мрачные помощники и рабы его и "священная" стража. Он останавливается пред толпой и наблюдает издали. Он всё видел, он видел, как поставили гроб у ног его, видел, как воскресла девица, и лицо его омрачилось. Он хмурит седые густые брови свои, и взгляд его сверкает зловещим огнем. Он простирает перст свой и велит стражам взять его. И вот, такова его сила и до того уже приучен, покорен и трепетно послушен ему народ, что толпа немедленно раздвигается пред стражами, и те, среди гробового молчания, вдруг наступившего, налагают на него руки и уводят его. Толпа моментально, вся как один человек, склоняется головами до земли пред старцем инквизитором, тот молча благословляет народ и проходит мимо. Стража приводит пленника в тесную и мрачную сводчатую тюрьму в древнем здании святого судилища и запирает в нее. Проходит день, настает темная, горячая и "бездыханная" севильская ночь… Среди глубокого мрака вдруг отворяется железная дверь тюрьмы, и сам старик великий инквизитор (виділено Г. М.) со светильником в руке медленно входит в тюрьму. Он один… Он останавливается при входе и долго, минуту или две, всматривается в лицо его. Наконец тихо подходит, ставит светильник на стол и говорит ему: "Это ты? ты? – Но, не получая ответа, быстро прибавляет: – Не отвечай, молчи. Да и что бы ты мог сказать? Я слишком знаю, что ты скажешь. Да ты и права не имеешь ничего прибавлять к тому, что уже сказано тобой прежде. Зачем же ты пришел нам мешать? Ибо ты пришел нам мешать и сам это знаешь (виділено Г. М.). Но знаешь ли, что будет завтра? Я не знаю, кто ты, и знать не хочу: ты ли это или только подобие его, но завтра же я осужу и сожгу тебя на костре, как злейшего из еретиков, и тот самый народ, который сегодня целовал твои ноги, завтра же по одному моему мановению бросится подгребать к твоему костру угли (виділено Г. М.), знаешь ты это? Да, ты, может быть, это знаешь", – прибавил он в проникновенном раздумье, ни на мгновение не отрываясь взглядом от своего пленника.
…самая основная черта римского католичества, по моему мнению по крайней мере: "Всё, дескать, передано тобою (Богом – Г. М.) папе и всё, стало быть, теперь у папы, а ты хоть и не приходи теперь вовсе, не мешай до времени по крайней мере". В этом смысле они не только говорят, но и пишут, иезуиты по крайней мере. Это я сам читал у их богословов…
"К чему же теперь пришел нам мешать? И что ты молча и проникновенно глядишь на меня кроткими глазами своими? Рассердись, я не хочу любви твоей, потому что сам не люблю тебя (виділено Г. М.). И что мне скрывать от тебя? Или я не знаю, с кем говорю? То, что имею сказать тебе, всё тебе уже известно, я читаю это в глазах твоих. И я ли скрою от тебя тайну нашу? Может быть, ты именно хочешь услышать ее из уст моих, слушай же: мы не с тобой, а с ним, вот наша тайна! Мы давно уже не с тобою, а с ним, уже восемь веков. Ровно восемь веков назад как мы взяли от него то, что ты с негодованием отверг, тот последний дар, который он предлагал тебе, показав тебе все царства земные: мы взяли от него Рим и меч кесаря и объявили лишь себя царями земными, царями едиными, хотя и доныне не успели еще привести наше дело к полному окончанию (виділено Г. М.). Но кто виноват? О, дело это до сих пор лишь в начале, но оно началось. Долго еще ждать завершения его, и еще много выстрадает земля, но мы достигнем и будем кесарями и тогда уже помыслим о всемирном счастии людей. А между тем ты бы мог еще и тогда взять меч кесаря. Зачем ты отверг этот последний дар?.. Приняв мир и порфиру кесаря, основал бы всемирное царство и дал всемирный покой. Ибо кому же владеть людьми как не тем, которые владеют их совестью и в чьих руках хлебы их. Мы и взяли меч кесаря, а взяв его, конечно, отвергли тебя и пошли за ним… То, что я говорю тебе, сбудется, и царство наше созиждется. Повторяю тебе, завтра же ты увидишь это послушное стадо, которое по первому мановению моему бросится подгребать горячие угли к костру твоему, на котором сожгу тебя за то, что пришел нам мешать. Ибо если был кто всех более заслужил наш костер, то это ты (виділено Г. М.). Завтра сожгу тебя. Dixi (так я сказал латинською – Г. М.)"…
Это Рим, да и Рим не весь, это неправда – это худшие из католичества, инквизиторы, иезуиты!.. Мы знаем иезуитов, про них говорят дурно… Они просто римская армия для будущего всемирного земного царства, с императором – римским первосвященником во главе… вот их идеал, но безо всяких тайн и возвышенной грусти… Самое простое желание власти, земных грязных благ, порабощения… вроде будущего крепостного права, с тем что они станут помещиками… вот и всё у них. Они и в бога не веруют, может быть (виділено Г. М.)…
Никакого у них нет такого ума и никаких таких тайн и секретов… Одно только разве безбожие, вот и весь их секрет. Инквизитор… не верует в бога, вот и весь его секрет (виділено Г. М.)!..
– …когда инквизитор умолк, то некоторое время ждет, что пленник его ему ответит. Ему тяжело его молчание. Он видел, как узник всё время слушал его проникновенно и тихо, смотря ему прямо в глаза и, видимо, не желая ничего возражать. Старику хотелось бы, чтобы тот сказал ему что-нибудь, хотя бы и горькое, страшное. Но он вдруг молча приближается к старику и тихо целует его в его бескровные девяностолетние уста. Вот и весь ответ. Старик вздрагивает. Что-то шевельнулось в концах губ его; он идет к двери, отворяет ее и говорит ему: "Ступай и не приходи более… не приходи вовсе… никогда, никогда!" И выпускает его на "темные стогна града". Пленник уходит…" – Г. М.), а геть інші: де письменник виплекав російського богочєловєка, через якого тепер потерпають мільйони українців і не тільки ми. "У нас создался веками какой-то ещё нигде не виданный высший культурный тип, которого нет в целом мире, – тип всемирного боления за всех. Это – тип русский, но так как он взят в высшем культурном слое народа русского, то, стало быть, я имею честь принадлежать к нему. Он хранит в себе будущее России" (виділено Г. М.).
Тому, напевно, найчесніша емоція про Достоєвського була в (Анатолія – Г. М.) Чубайса: "Вы знаете, я перечитывал Достоевского в последние три месяца. И я испытываю почти физическую ненависть к этому человеку. Он, безусловно, гений, но его представление о русских как об избранном, святом народе, его культ страдания и тот ложный выбор, который он предлагает, вызывают у меня желание разорвать его на куски" (виділено Г. М.).
Бо якщо інородний Гоголь просто вскрив всю гнилість цих Акакіїв, то Достоєвський їх обійняв, витер соплі і сказав: іди вбивай, то з братської любові, можна. Отакий от гуманізм.
До Папи Римського питань немає крім одного: Каїна коли канонізувати будемо? (виділено Г. М.)" («Цензор.Нет" (розділ "Блоги"): "Папа, де ви там узріли гуманізм?", 7 листопада 2022 року о 16:30).
Й от здалося, що Папа Римський Франциск усе ж таки прозрів, коли починаєш читати розміщений на вебсайті УГКЦ 25 листопада 2022 року о 15:55 матеріал під назвою "Лист Святішого Отця до українського народу у дев'ятий місяць після початку війни", хоча вже від самого початку починають з'являтися в цьому сумніви, але надія все одно ще жевріла: "Дорогі брати і сестри українці!
Ось уже дев'ять місяців, як на вашій землі була розв'язана абсурдна, божевільна війна (та ця війна, хай і меншої інтенсивності, безпричинно була розв'язана РоССієй ще 8 років та 9 місяців тому, про що йдеться у моїй статті "Обережно – Росія! 10 завдань українцям", але Папа не каже, що саме РоSSія под руководством єйо правітєля Путіна, характеристику котрому дає моя робота "Подякуймо Путіну…", її розпочала, тобто свідомо замовчує, хто ж є агрєSSором – Г. М.). У вашому небі невпинно лунає зловісний гуркіт вибухів і тривожний звук сирен. Ваші міста обстрілюються бомбами, у той час як град ракет безжалісно і зневажливо несе смерть, руйнування та біль, голод, спрагу і холод. Багато з вас були змушені тікати з вулиць ваших міст, покидаючи власні домівки та все рідне. Поруч із вашими великими ріками щодня проливаються ріки крові та сліз.
Єднаю мої сльози з вашими і хочу вам сказати, що немає дня, коли б я не був поруч із вами і не тримав би вас у своєму серці і у своїх молитвах. Ваш біль – це мій біль. На Ісусовому хресті сьогодні я бачу вас – тих, хто страждає від жахів, викликаних цією агресією. І справді, хрест, на якому катували Господа, знову проявляється у жахливих катуваннях, які ми бачимо на трупах, у братських могилах, виявлених у різних містах, у цих та у багатьох інших кривавих картинах, що увірвалися в наші душі і здіймають крик: чому? Як люди можуть ставитися так до інших людей?
У моїй пам'яті спливає багато трагічних історій, про які я дізнався. Насамперед це стосується дітей: скільки дітей було вбито, скільки поранено, скільки залишилося сиротами, було відірвано від матерів! Я плачу разом із вами за кожною дитиною, що через цю війну втратила життя, як Кіра з Одеси чи Ліза з Вінниці та сотні інших дітей: у кожній із них усе людство зазнає поразки. Зараз ці діти в утробі Божій, бачать ваші страждання і моляться, щоб вони закінчилися. Але хіба можна не відчувати тривоги за них і за всіх тих, малих і дорослих, кого депортували? Невимірним є біль українських матерів.
Я також думаю про вас, дорога молоде: щоб мужньо захистити свою батьківщину, ви були змушені взяти до рук зброю, полишивши мрії про майбутнє, які ви плекали; я думаю про вас, дружини, які втратили своїх чоловіків і, зціпивши зуби, мовчки, з гідністю та рішучістю продовжуєте жертвувати всім задля своїх дітей; думаю про вас, дорослі, що всіляко намагаєтеся захистити своїх рідних; про вас, людей старшого покоління, що замість мирного заходу свого життя вас вкинули в нічну темряву війни; про вас, жінки, що зазнали насильства і несете у своїх серцях важкий тягар; про всіх вас, зранених тілом і душею. Я думаю про вас і є поруч із вами в любові, захоплюючись тим, як ви долаєте ці тяжкі випробування.
Я думаю про вас, волонтери, що живете кожен день заради інших; про вас, душпастирі святого Божого люду, що часто з великим ризиком для власної безпеки залишалися поруч із людьми, несучи Божу розраду та братню солідарність, уміло перетворюючи спільноти і монастирі на житло, щоб прийняти, допомогти та нагодувати тих, хто опинився у складних умовах. Я також думаю про біженців і внутрішньо переміщених осіб, що опинилися далеко від своїх домівок, часто зруйнованих; і про владу, за яку я щиро молюся: на ній лежить обов'язок управляти країною у трагічні часи та приймати далекоглядні рішення задля миру та розвитку економіки в умовах руйнування багатьох життєво важливих інфраструктур у містах і селах.
Дорогі брати і сестри, у всьому цьому морі зла і болю, через дев'яносто років після жахливого геноциду Голодомору (моя праця "Чи здатні ми бути вдячними?" розповідає про нього – Г. М.), я захоплююся вашим добрим запалом. Попри величезну трагедію, яку ви зараз переживаєте, ваш народ ніколи не занепадав духом і не впадав у розпач. Світ відкрив для себе сміливий і сильний народ, який страждає і молиться, плаче і бореться, чинить опір і надіється, – багатостраждальний і благородний народ. Я продовжую бути поруч із вами серцем і молитвою, з людською турботою, щоб ви відчували супровід, щоб не звикалося до війни, щоб ви не залишалися самотніми сьогодні, а особливо завтра, коли, можливо, з'явиться спокуса забути про ваші страждання.
У ці місяці, коли суворий клімат робить ще більш трагічним те, що ви переживаєте сьогодні, я хочу, щоб ви відчули на ваших обличчях ласкавий дотик Церкви, силу молитви і любов, якою огортають вас численні брати і сестри в усьому світі. За кілька тижнів буде Різдво, і крик страждань стане ще більш відчутним. А я б хотів повернутися з вами до Вифлеєму, до випробувань, з якими Святій Родині довелося зіткнутися тієї ночі, що здавалася лише холодною і темною. Натомість прийшло світло: не від людей, а від Бога; не із землі, а з Неба.
Нехай Матір Його і наша – Богородиця – чуває над вами. Її Непорочному Серцю, у єдності з єпископами всього світу, я посвятив Церкву і людство, зокрема вашу Країну і Росію (Папа посвятив загарбника, окупанта та вбивцю Українського народу РоSSію – Г. М.). Її Материнському Серцю приношу ваші страждання і ваші сльози. У Тої, як писав великий син вашої землі, що "в мир наш Бога принесла" (Тарас Шевченко: вірш "У нашім раї на землі" 1849 року – Г. М.), не втомлюймося просити жаданого дару миру, будучи певними, що "для Бога нема неможливої жадної речі!" (Лк 1, 37). Нехай Він сповнить справедливі сподівання ваших сердець, зцілить ваші рани і дарує вам свою розраду. Я є з вами, молюся за вас і прошу молитися за мене.
Нехай Господь вас благословить і Богородиця вас збереже.
ФРАНЦИСК
Рим, Сан Джованні ін Латерано, 24 листопада 2022 року"
(переклад з італійської Секретаріату Глави УГКЦ в Римі).
Й урешті-решт Папа Римський так і не сказав, що агрєSSором супроти України є РоSSія!
