У вагоні метро їдуть хлопець і дівчина віком близько двадцяти років. Звертаю на них увагу, бо говорять надзвичайно красивою українською мовою — ніби щойно з Шевченківських читань. Обговорюють вибори, а потім якусь подорож.
- Їду я, їду. Їду, їду, — розповідає хлопець. — Раптом дивлюсь на телефон... А там...
Він аж стихшує голос.
- Що? — питає дівчина, легенько підбиваючи його під лікоть, типу «ну-ну, продовжуй».
- А там інтернет — «Е».
- Який ще інтернет «Е»?
- Ну, от такий... «Е» — і все тут.
- Не збагну, що то за інтернет такий?
- Знаєш, буває "3G", "4G", "H+". А то — «Е». І нічого ти з тим інтернетом не відкриєш. І відео не подивишся. Та й Facebook ледь гортається.
І тут розумієш, який ти динозавр, якщо пам'ятаєш мобільний інтернет від Лайф на максимальній, просто блискавичній швидкості — до 56 кілобіт/секунду (і час очікування на з'єднання, що тривав цілу вічність, за яку, ми, очевидно, і встигали виростати), яка тебе більш ніж влаштовувала. Бо то ж була змога навіть mp3-файл на 5 мб завантажити за декілька хвилин. Секунд 40-50 — і ти маєш перед собою відкриту сторінку сайту. Натискаєш наступну, а попередню ще читаєш, бо ж знову-таки треба 40-50 секунд чекати. Зручно ж! А від відеокліпу улюбленого виконавця тебе відділяли якісь півгодини. Той зв'язок, щоправда, не раз обривався, і треба було всю процедуру починати знову. Але то були дрібниці. Що таке час очікування, коли ось-ось перед тобою відкриється цілий світ?
До чого це я. Їду потягом додому, до Львова, голосувати. Всю дорогу інтернет «Е». І нічого ти з тим інтернетом не відкриєш. І відео не подивишся. Та й Facebook ледь гортається. Оце нарешті дочекалася станції N, яка ще п'ять хвилин тому мигтіла в далині самотнім ліхтарем, аби мати змогу цей текст запостити.
