Річниця дебатів між Порошенком та Зеленським, які відбулися на стадіоні і остаточно визначили долю другого туру, дала старт розмові про підсумки року Зеленського на посаді.

Громадяни згадували питання «з народу», які Зеленський задавав Порошенку, і задавали ті самі питання Зеленському, розуміючи, що відповідей на них так і нема.

Попри незграбні спроби піарників президента розповісти про досягнення нової влади, приховати провал нікому не вдається.

Ні фільми, ні відеозвернення, ні кампанії у соцмережах вже не справляють бажаного ефекту. Всі ці досягнення легко розвінчуються, і про це вже написано багато, тож на цьому не зупинятимусь. Серед виборців Зеленського зростає розчарування.

Проти Зеленського все частіше і гучніше виступають його колишні соратники та прихильники, і мова йде не тільки про звільнених міністрів чи прокурорів, а й про депутатів, мерів та лідерів думок, які полишають лави прихильників Зе!команди добровільно. При цьому деякі (такі, як очільник Черкас) навіть починають чинити опір Зе!владі.

Зрештою всі дискусії зводяться до вічного питання «Хто винен?». Хто винен у тому, що минулого року українці обрали некомпетентну, безсистемну, безвольну, корумповану, капітулянтську владу?

Ми вже маємо розчарування в черговому «месії», проте не маємо сміливості об'єктивно оцінити причини його приходу до влади. Виборці Порошенка звинувачують виборців Зеленського та всіх, хто не голосував, виборці Зеленського звинувачують самого Порошенка та його прихильників, а ті, хто не голосував, звинувачують всіх, окрім себе…

То хто ж тут насправді має рацію? Давайте розберемося.

Чи винен Зеленський?

Винен. Він не міг не усвідомлювати своєї некомпетентності, відсутності команди, досвіду, знань і взагалі відсутності будь-якого бачення майбутнього країни.

Але він все одно погодився на цю «роль». Хоча, звісно, без олігархів, без їхніх телеканалів і без російської пропаганди у нього б нічого не вийшло.

Чи винні виборці Зеленського?

Звісно. Вибори не були сфальсифіковані, тобто Зеленський виграв, не порушуючи закону. Саме голоси виборців привели до влади чи не найгіршого з можливих кандидатів.

Мотивація виборців була різною: хтось повірив у Голобородька із серіалу, хтось повівся на російські маніпуляції щодо «громадянської війни», хтось був настільки розчарований і злий на попередню владу, що голосував за принципом «хоч би гірше – аби інше». Але результат виявився однаковим для всіх.

Чи винні лідери думок, які агітували за чинного гаранта?

Безперечно. Інтелектуальний рівень лідерів думок однозначно вищий за середній, а отже, вони не могли не розуміти наслідків своїх дій.

Чому вони підтримали Зеленського? Хтось хотів отримати посаду, хтось відробляв гонорар, хтось дозволив емоціям переважити логіку, а хтось просто хотів помститись за старі образи. Але програла в результаті вся країна.

Чи винні олігархи?

Так. Саме з їхніх медіа велася масова пропаганда проти чинної влади, поширювались фейки, згущувались фарби, суспільство занурювалось у атмосферу загальної зради та безнадії. Для цього достатньо було просто давати незбалансовану інформацію, щоб створити образ «ворога на Банковій» та непомітно створювати суспільний запит на «нові обличчя».

Зрозуміло, що шанси на використання цього запиту мали лише ті «нові обличчя», які були вигідні олігархам і мали доступ до ефірів.

Чи винні російські спецслужби?

А як же без них? Незважаючи на певні успіхи у протидії інформаційним війнам Кремля, російські телеканали досі мають чималу аудиторію в Україні, а частина українських телеканалів відкрито ретранслює тези російської пропаганди.

В Україні досі вільно діють проросійські політичні та релігійні організації, які фінансуються російським або пов'язаним з ним бізнесом.

Україна досі міцно перебуває в російській культурній та ідеологічній парадигмі, і за останній рік ситуація тільки погіршилась.

Чи винен Порошенко та його команда?

На жаль, так. Він винен у тому, що критика на його адресу була небезпідставною.

Він дійсно не зміг домогтися проведення ключових реформ, передусім – судової та правоохоронної. Він не був достатньо рішучим та безкомпромісним у війні з Росією і дозволив російській агентурі та пропагандистам працювати в Україні.

Його кадрова політика була досить суперечливою. Він часто наближував до себе колишніх регіоналів. Він був терпимим до корупції у своєму середовищі. Він не зміг чи не захотів забезпечити домінування українських сенсів та наративів в українському інформаційному просторі…

Але найбільше він винен у тому, що він програв вибори. Він мав всі шанси на перемогу, однак не скористався ними. Він недооцінив своїх суперників та інформаційний вплив їхньої пропаганди. Він зробив потенційних союзників ворогами. Він не зробив роботи над помилками. Він був непереконливим.

Чи винні ті, хто ні за кого не голосував?

Частина виборців вирішила, що якщо вони не обиратимуть «менше зло», то залишаться «в білому» і не відповідатимуть за проблеми, які виникнуть в результаті того чи іншого вибору. Це помилкова думка.

Виборці, які ні за кого не проголосували, мали шанс кардинально змінити результати виборів. Але хтось через безвідповідальність, хтось через інфантилізм, хтось через байдужість, хтось через лінь, хтось через емоції розчарування, ненависті, зневаги, хтось через огиду до політики в цілому вирішив не брати участь у доленосній події в країні. Вмити руки.

Але відповідальність ніде не поділась. Кожен, хто відмовився голосувати, хто відмовився проаналізувати дві альтернативи і обрати кращу, просто погодився з думкою більшості, якою б вона не була. Простіше кажучи, кожен з них теж проголосував за Зеленського.

Тобто винні всі. Кожен по-своєму, і кожному треба робити свою власну роботу над помилками.

А тепер до відповіді на друге вічне питання «Що робити?»

Треба робити висновки! Не звинувачувати одне одного, не звинувачувати себе і тим паче не заспокоювати. Треба, щоб кожен зрозумів свою помилку, усвідомив її, визнав і почав думати над тим, як її виправити. А краще не лише думати, але й діяти.

Визнати свою помилку дуже важко, особливо тоді, коли вважаєш, що ти маєш рацію. Набагато зручніше вважати, що ти найрозумніший, а всі навколо – ідіоти. Але без усвідомлення своїх помилок не буде й успіху, бо помилки будуть повторюватись.

Отож, виправляти ці помилки доведеться спільно, бо ми в одному човні. Невдача країни – це невдача кожного з нас так само, як і успіх. Тому нам варто знову об'єднуватися і перемагати.

Дмитро Сінченко