За участь у акції до Дня гідності та свободи мене судитимуть 10 грудня 2020 року о 9.10 у Ленінському районному в місті Кіровограді суді.
Так, я не помилився, саме у Ленінському, і саме у місті Кіровограді, адже саме таку офіційну назву має суд, і це дуже символічно.
Хто не в курсі, суди в Україні ніхто не перейменовував, адже вони мали бути ліквідовані в рамках судової реформи. Але судову реформу недоробили, тому Ленінський районний у місті Кіровограді суд знаходиться в Подільському районі міста Кропивницького.
З усіх міст України лише влада Кропивницького вирішила притягнути до відповідальності учасника акції до Дня Гідності та Свободи за нібито недотримання постанови уряду про карантин.
І я виявився саме тим єдиним учасником мирного зібрання, який, на думку поліції, не дотримався правил карантину. Єдиним, хто був на площі одночасно з іншими 80-ма учасниками, адже порушення полягає у тому, що… нас було більше 20 осіб.
Починаючи з 2004-го року, Кропивницький був містом, де свобода мирних зібрань порушувалася найменше порівняно з усією Україною.
За винятком самої Революції Гідності, коли були спроби заборонити зібрання у центрі міста. Однак навіть тоді у Кропивницькому не було переслідувань учасників акцій за сам факт участі в них. Аж до сьогодні.
Щоби скласти адмінпротокол, поліція прийшла до мене додому. Я не визнаю за собою жодного порушення закону і впевнений, що без особливих труднощів доведу це в суді.
Проте цей факт — свідчення того, що влада знову посилює репресивні дії. Це відбуватиметься все інтенсивніше з кожним нашим протестом. Простежується певна закономірність.
Тиждень перед річницею Революції Гідності став дуже тривожним для всіх тих, хто 7 років тому вирішив боротися за краще майбутнє своєї країни, вийшовши на Майдан.
Спершу Апеляційний суд скасував заочний арешт для президента-втікача Віктора Януковича, потім ми дізналися про обшуки в музеї Революції Гідності, і нарешті — про відкрите кримінальне провадження за статтею про «державний переворот» та допити лідерів Майдану.
Це не може бути простим збігом обставин.
Останнім часом я постійно відчуваю дежавю. Ми ніби перенеслися машиною часу на сім років назад і знову опинилися перед роздоріжжям: здатися Кремлю, чи боротися за європейське майбутнє своєї країни?
Дозволити узурпувати владу, чи відстояти демократію? Мовчки сидіти вдома, сподіваючись, що тебе не чіпатимуть, чи сміливо заявити про свою громадянську позицію і протидіяти репресіям?
Ці самі питання нині лунають і в дискусіях між звичайними громадянами — на вулицях, на кухнях, в соціальних мережах. На ці ж теми сперечаються політики і експерти — в ефірах ток-шоу, на мітингах, чи у стінах парламенту.
Скільки я чув від прихильників Зеленського: «Якщо буде красти — виженемо!», «Якщо не справлятиметься — замінимо, досвід є!», «Якщо згортатиме євроінтеграцію і здаватиме нас Кремлю — перший вийду на Майдан!».
Скільки я чув від найвідданіших прибічників Порошенка: «Коли вже той путч?», «Годі танцюльок, піду лише на справжній Майдан!», «Зеленського треба терміново гнати, бо ще трохи, і розвалить Україну!».
І що ми маємо натомість? Згортання проєвропейських реформ, розкрадання бюджетних коштів, репресії проти патріотів, злив справ Майдану, реванш путінської агентури, яка знову впевнено рулить нашою країною.
А виборці, замість того, щоб вийти на Майдан і вигнати цих зе-негідників, продовжують між собою сваритися!
Кому від цього краще? Кому це потрібно? Звісно, це потрібно зе-владі. Звісно, це потрібно Кремлю. Саме вони підживлюють взаємну ненависть і роз'єднують нашу країну.
То що, друзі, так і будемо сидіти по домівках, засунувши голову в пісок, і чекатимемо, поки все саме собою вирішиться? Не вирішиться. Тільки спільно, як це було у 2013, як це було у 2004, як це було у 1990.
Мій Майдан, який почався у 2004-му, ніколи не припинявся. Змінювалися лише його форми. Боротьба триває, і ми обов'язково переможемо.
Дмитро Сінченко