Вперше я понюхав сльозогінного газу у 2004 році. Ні, не на Майдані, і не в листопаді, а ще влітку, 4 липня, після висування Ющенка в президенти на Співочому полі. Два мусора розпилили його в наш бік, просто так, заради забави...
Перший раз я ночував у наметі на площі теж у 2004-му, осінню. Але це було ще між першим та другим туром президентських виборів, у наметовому містечку на Контрактовій площі, саме там, де зараз стоїть каменюка з вицвілим написом «Майдан-початок».
Євромайдан у 2013-му теж для мене почався не в моєму Кропивницькому, і навіть не в Києві. 21 листопада я був у Литві, на центральній площі у Вільнюсі, в місті, де й вирішувалась доля нашої Угоди про асоціацію з ЄС...
Ніколи не розчаровувася, бо ніколи не зачаровувався, не був ні фанатом, ні сектантом. Бо для мене важливі не прізвища політиків, а те, що вони роблять.
Тому мій Майдан, який почався у 2004-му, ніколи не припинявся. Змінювалися лише його форми.
Боротьба триває, і ми обов'язково переможемо.
Зі святом всіх причетних.
