Степан прокидається й відчуває дивне запаморочення. Не те щоб голова боліла — скоріше ніби… затримка. Мовби кожен його рух відбувається із півсекундною паузою. Він підходить до чайника, тягнеться рукою — і не розуміє, чому робить саме це.
«Я ж хотів відкрити вікно...»
Весь день проходить у дивному дисонансі. Степан каже щось — і сам дивується, навіщо. Йде не туди, куди збирався. Вибирає суп, якого терпіти не може.
А потім у небі з'являється напис: «Achievement unlocked: з'їв грибний крем-суп.»
З цього моменту все змінюється. Він починає помічати дивні панелі, мов інтерфейс гри. Завдання. Статус. Інвентар (чомусь з носками та зіпсованим бананом). І найгірше — кнопку «Вийти з гри», яка завжди неактивна.
---
Степан пробує боротися з відчуттям зовнішнього контролю. Він навмисно ухиляється від очевидних рішень — повертає не туди, де зручно, не бере слухавку, коли дзвонять. Але що більше він спротивляється, то більше «гра» відповідає дивними глюками.
Люди на вулицях завмирають, немов NPC, що не отримали нових команд. Годинник в майстерні зависає на одній хвилині. Кішка клієнтки, яка щоранку проходила повз вікно, йде сьогодні назад. Час ламається.
На стіні його квартири з'являється тріщина — і крізь неї він бачить екран із меню паузи. Там, у відображенні, сидить хтось за комп'ютером… але обличчя розмите. Степан кричить, але його не чують.
Він починає ставити питання:
«Чи можу я щось змінити, якщо не я ухвалюю рішення?»
«Чи має значення мій вибір, якщо його вже зробили за мене?»
І тоді з'являється повідомлення:
> «Гравець залишив гру. Керування передано персонажу.»
Тиша. Світ затихає. Час знову пішов. Степан робить крок сам — перший справжній за довгий час.
Але в кутку зору блимає нова підказка:
> «Тренувальний режим завершено. Починається гра на виживання.»
---
Степан починає помічати дивні речі:
Його тіло іноді рухається раніше, ніж він приймає рішення.
Він каже фрази, яких не планував.
Раптово зупиняється на місці, ніби «гра підвисла».
Деякі події в його житті виглядають надто постановочними — ніби він у місії.
Одного дня він підходить до дзеркала — і бачить не зовсім себе. Вираз обличчя змінюється незалежно від емоцій. Він починає шукати «лаґи» в реальності: NPC, які повторюють дії, об'єкти, що зникають, коли не дивитися на них, дивні написи в небі на кшталт «Збереження…» або «Місія оновлена».
Зрештою він вирішує дати відсіч гравцю. Робить речі, які точно не вписуються в логіку гри: сидить кілька днів, нічого не роблячи; відмовляється йти туди, куди все підштовхує; починає говорити напряму з камерою… А тоді — тиша.
І раптом з'являється повідомлення в повітрі:
«Гравець вийшов з гри. Вільна воля активована.»
Звучить ніби перемога. Але виявляється, що гравець — це був останній, хто підтримував логіку світу. Тепер усе починає розсипатися.
---
Невидимий гравець
З останніх подій минуло кілька днів. Степан намагається повернутися до звичного життя, але щось залишилось... невловиме.
Він іде на роботу, як завжди, але раптом...
— Поверни ліворуч.
Ніби подумав це сам — але голос не його. І навіть не подумав — а скоріше отримав команду. І підкорився.
Він зупиняється. Озирається.
Люди рухаються, як завжди, але деякі… повторюються. Буквально: дівчина на лавці втретє за хвилину читає той самий рядок і поправляє волосся однаково. Чоловік у червоній куртці заходить у магазин, виходить… і заходить знову.
Намагаючись не панікувати, Степан заходить у кав'ярню. Бариста, не підводячи очей:
— Твоя місія оновлена. Чорна кава?
Що?
У дзеркалі за стійкою — його обличчя, але знизу з'являється:
> Stepan: LVL 38 | Стан: Дестабілізований | Цілі: [???]
Натисни [TAB], щоб побачити карту.
Він блимає. Дзеркало знову стає звичайним.
---
Того ж вечора.
Удома Степан намагається заснути, але прокидається… на лавці в іншому районі. На його зап'ясті — пляма, схожа на QR-код.
Автозбереження активоване.
У телефоні — фото, які він не робив. Повідомлення від незнайомих контактів.
«Ти робиш усе правильно, не здавайся.»
«Гравець №304, не зривай сюжетну лінію.»
---
Коли він намагається заговорити з кимось про це — у них порожні очі й фрази типу «Прекрасна погода, правда?».
Але в метро він зустрічає стару жінку, яка кидає на нього короткий погляд:
— Ти теж прокинувся. Шукай вихід, поки адміністратор не зафіксував аномалію.
---
Техпідтримка
Після довгих пошуків, що більше нагадували побудову абсурдного квесту (він мав принести шкарпетку, що пам'ятає 90-ті, банку консервів без етикетки й правильно відповісти на питання «Що робити, якщо все?»), Степан нарешті знаходить… двері без номера.
На них немає ручки. Лише дзвінок. Коли він тисне, чується:
> – Тримайте лінію. Ваш запит дуже важливий для нас. Очікуваний час з'єднання: 284 роки.
— Чудово, — бурчить Степан. — Встигну на пенсію.
Але одразу ж двері відчиняються. Всередині — офіс із нескінченними рядами столів, де сидять люди з мертвими поглядами й клацають мишками в ритм дощу, що ллється… зі стелі.
Його зустрічає чоловік у светрі з написом: «БАГ — ЦЕ ТИ».
— Вітаю. Чим можу зіпсувати вам день?
— Мене змінює хтось ззовні. Я хочу контролю.
— Контроль — це ілюзія, яку ми продаємо перед сном, — зітхає він. — Але покажи профіль.
Степан показує. Чоловік переглядає й скрушно хитає головою.
— У тебе активована функція «Пошук сенсу в хаосі». Дуже нестабільна штука. Вона постійно запускає оновлення без збереження копій.
— Я хочу її вимкнути.
— Можна. Але тоді все стане… безглуздим.
— Воно і так не надто осмислене.
— Принаймні зараз ти хочеш шукати відповідь. Без цієї функції ти навіть не захочеш питати.
Степан вагається. Але потім відповідає: — Хочу спробувати.
Чоловік натискає кнопку. Все гасне.
Темрява. Тиша. Немає думок. Немає питань. Немає «чому».
Але в тій тиші, як зерно на чорному полотні, Степан раптом чує… себе.
---
Лаг сприйняття
Степан прокидається.
А через десять секунд — відчуває, що прокинувся.
Він встає з ліжка. Але відчуття, що він підвівся, приходить лише тоді, коли він вже одягнувся. Дзеркало показує його відображення із запізненням у кілька секунд. Він махає рукою — а дзеркальний Степан реагує лише після паузи, наче відеозв'язок зі станцією на Сатурні.
— Ну прекрасно, — бурчить він. — Тепер я ще й з буфером.
На вулиці все ще гірше. Люди розмовляють, але звуки їхніх голосів приходять занадто пізно. Собаки гавкають — і лише потім відкривають рота. Навіть хмари над головою рухаються, а тіні з'являються потім, ніби хтось погано синхронізував графіку.
Степан заходить у кав'ярню.
— Ваш… латте… з вас… — каже бариста, але слова злітають у повітря так, ніби були перемішані міксером і розкидані випадковим генератором діалогів.
Проблема в тому, що не лише світ лагає — його власні думки починають приходити із затримкою. Він щось каже, і тільки через хвилину розуміє, що мав на увазі. Починає щось робити — і лише згодом дізнається, чому.
> Реальність більше не йде разом із ним — вона транслюється із запізненням.
У пошуках причин він натрапляє на дивний кіоск на околиці міста: «Сервіс узгодження часу». Там йому повідомляють, що його свідомість розійшлася з тілом, як годинники, що не синхронізовані.
> — Вам треба знову співпасти із собою, — каже жіночий голос, ніби з обривку сну. — Інакше ви почнете дивитися життя, як фільм. І не головний.
---
Степан виходить із кіоску «Сервісу узгодження часу» з квитанцією в руках і купою питань у голові. Щоправда, питання встигають сформулюватися лише тоді, коли він уже проходить три квартали.
На квитанції було написано:
**"Синхронізація можлива. Необхідні умови:
1. Сповільнення.
2. Спостереження.
3. Повна присутність.
(У разі невиконання — розсинхронізація стане незворотною)."**
> — Сповільнення? Спостереження? Це що, йога в стилі трилера? — бурмоче він, йдучи крізь парк, де дерева змінюють листя раніше, ніж вітер до них доходить.
Раптом на лавці сидить… він сам. Інший Степан. Спокійний, врівноважений, ніби вже пройшов той шлях, який тільки починається.
— Не поспішай, — каже "другий" Степан, не повертаючи голови. — Ти живеш у версії себе, яка хоче все встигнути, але через це пропускає головне.
— А ти хто? Візуалізація мого внутрішнього дзену?
— Я — той, хто залишився в моменті. І я вже починаю зникати, бо ти далі біжиш уперед.
> Усе довкола починає розпадатися на шари: звук, зображення, відчуття — все відстає одне від одного, як відео з поганим інтернетом.
Степан зупиняється. Просто стоїть. Дихає. Спостерігає.
І — уперше за довгий час — він відчуває, як теперішнє наздоганяє його.
Спочатку слух. Потім зір. Потім — думка.
Він сідає на лавку. Закриває очі.
> І коли відкриває їх — усі частини світу знову на своїх місцях.
— Встиг, — каже він. — І, здається, ще й став головним героєм своєї історії.
