Степан прокинувся й одразу відчув, що щось не так.
— Ранок добрий, — пробурмотів він, але слова здалися йому… неправильними.
Він відкрив телефон, але не зміг прочитати жодного повідомлення. Букви здавалися знайомими, але сенсу в них не було.
Трохи схоже на похмілля. Тільки без похмілля.
Він вийшов на вулицю, і ситуація лише погіршилася.
— Купи рибу в небі, — вигукнув торговець на базарі.
— Що?
— Вода літає, тому всім потрібно склянку дороги.
— Ви… серйозно?
Торговець лише знизав плечима і повернувся до своїх справ.
Навколо всі люди продовжували жити, але розмови перетворилися на безглуздий набір слів.
Щось страшне відбувалося зі значенням.
— Як зробити чай? — спитав себе Степан.
Він пішов на кухню, взяв чайник, відкрив інтернет, щоб перевірити рецепт.
«Візьміть шматок часу, додайте простору, нагрійте до моменту й влийте у…»
Він закрив сайт.
Він відкрив інший.
«Чайник – це процес, не предмет. Вода є відображенням прагнення. Нагрівання – це вибір.»
Степан задумливо покрутив чайник у руках.
— Здається, я тепер не вмію робити чай.
Його холодильник відкрився сам і прошепотів:
— Ось що ти відчуваєш кожен понеділок, так?
Степан кинув у нього яблуко.
Реальність втрачала сенс.
Як повернути все назад? Як відновити значення? І що буде, якщо Степан забуде, хто він такий?
