Дана Яровая: Ірпінь #людивійни

#людивійни

#ірпінь

Один.. два… три.. Я рахую кроки, і намагаюсь глибоко дихати. Це сон, це просто страшний сон. Але це не сон. На Алеі Захисників я бачу свого одногрупника. Колись, на кримінальному праві, яке я ніколи не любила, в кінці величезної аудиторії, ми з ним розписували покер. І в нас дуже весело проходили ці пари. Правда, екзамени разом з ним ми здавали в деканаті також на пару, але то вже зовсім інша історія.

Один, два, три, чотири… сердце б'ється так, що відбиває в голову. Це сон, це страшний сон. Я хочу прокинутись. Я не чую, що мені каже Alena Pavlova-Fedchenko. Я роблю вигляд що слухаю, але я не чую. Я бачу сестру моєї давньої шкільної подруги. Вона була молодша за нас на пару років, але на всі тусовки приходили вони разом. І мене, як мега дорослу дівчину, якою я вважала себе на той час, це дуже дратувало. І я їй з усією пубертатною перевагою, робила їй нерви.

Один, два, три… я починаю задихатися, і намагаюсь вирівняти дихання. Олена мені щось продовжує розповідати, я мовчки рахую скільки разів я вдихнула. А потім. Я бачу могилу його. То був мій хлопець, дуже давно. Він навіть кохав мене та кликав заміж. Певно, йому в житті пощастило, що я не погодилась, але не пощастило прожити так мало. Я не можу видихнути.

Я стою й дивлюсь на табличку з його ім'ям та датою народження та смерті. Сердце стискається від жорсткої суміші люті, болю, та безпорадності. Треба видихнути. Треба. Щоб потім знову зробити вдих.

Один, два, три, чотири, п'ять… Це сон, це не може бути правдою. Я починаю мовчки рахувати скільки знайомих людей я вже знайшла на кладовищі. А я ще не пройшла й чверті його.

Господи, чому воно таке здоровенне?

Щось розповідає Олена, щось каже Yadviga Yura. Я не чую. Сердце разів п'ять вже зупинилось біля кожної знайомої могили, і знову почало битися.

Один, два, три…. Це сон, ні це страшенно болюча реальність. Я більше не можу. Я обійшла не все кладовище, і навіть не його половину. Але я вже майже не дихаю, і чомусь, темні окуляри не спасають від сонця. Очі сльозяться. Не розумію чого- я ж в окулярах.

Один, два, три, чотири… я знову рахую свої кроки. Я повинна обійти більше могил, знайти більше знайомих, попрощатися з ними, щоб ніколи більше в цю концентрацію та квінтесенцію болі не повертатися. Дихати майже неможливо. Йти майже неможливо. А кладовище, чомусь, таке велике.

Я набираю повні груди повітря і на: раз, два, три, чотири, кажу Олені: " сонце, все, це занадто для мене, давай їхати".

Один, два, три, чотири… я рахую кроки до машини, сльози течуть з під окуляр, серце калатається з якоюсь шаленою швидкістю. В грудях ком з болі, люті та ненависті. Руки стиснуті до білих кістяків на пальцях. Потрібно дихати. Потрібно. На раз — вдих, на два — видих.

Я вчусь дихати знову.

Назад ідемо мовчки. Мовчки прощаємось, та ідемо по своїм справам. Дорогою назад з Ядвігою ми майже мовчали.

Раз, два, три, чотири… треба знову навчитися жити, не тільки дихати, але й жити. Після всіх страхіть, жахів, горя та шаленої болі. Якось жити.

Раз, два, три… я чіпляюсь за внутрішнє відчуття, яке мені дає можливість відновити нормальне дихання.

Ненависть.

Шалена ненависть.

Просто чорна, безмежна, глибина, безгранична ненавість до усього, що пов'язані з цією ордою. Ордою — інакше їх не можна назвати.

Ненависть, яку я передам і дітям і внукам, і правнукам, і дай Бог праправнукам.

Ненависть, це єдине, що дає сили боротися далі.

Іх не повинно бути в цьому світі.

Орди не повинно бути ніде.

Орда повинна бути мертвою.