Кожному з нас потрібне найвище Благо як орієнтир, як рятівний маяк, щоби не поїхати дахом. Дорога до найвищого Блага не може бути обмежена сьогоденням, вона триває все життя.
З народження ми є носіями того, що називається гріхом. Найтяжчий гріх і корінь всіх інших гріхів — коли немає Бога в душі. Називається — безбожництво. Нехтування першою і головною заповіддю через незнання або свідомо.
Людина без Бога в душі впадає в типову помилку, починаючи сама ставити себе на місце Бога. Багато хто знає, про що йдеться.
Ми вважаємо себе кращими, аніж є насправді. Точніше, набагато кращими. Ми бачимо себе месіями, мріємо перевернути світ і ставимо себе на місце Бога.
Апостоли Ісуса Христа називали себе рабами Божими, а ми хочемо більшого, нам не подобається це слово. Ми прагнемо свободи, вигукуємо гасла про неї з кожної нагоди й без нагоди.
Гіганти. Титани. Яке спокійне, нормальне життя? Воно не для нас, бо нецікаво, бо нічим полоскотати нерви. Ми любимо гострі почуття, сильні емоції, щоби адреналін зашкалював.
Це як деякі алкоголіки, які вживають чистий спирт. Нечуване варварство, побачивши яке античні засновники цивілізації, які розбавляли вино водою один до десяти, були б у глибокому шоку. Ознакою варварства вони вважали пиття нерозбавленого вина. Вони не знали нашої горілки.
Просто жити спокійним, нормальним життям нам було б мало. Тому що месії. Пуп землі. Рятівники Європи від чергової навали. Нехай весь світ дивиться, дякує й аплодує.
На нас дивиться людство. Ми — понад усе. Глобус України — понад усе й ми разом із ним.
Щоденна праця за копійки на якогось дядю не подвиг. Зовсім інше — покінчити з цим, завершити своє життя в героїчному пориві, наостанок вигукнувши «Слава!» Легко й просто. Вуаля, і ти в Раю. У квітучому саду, в оточенні прекрасних цнотливих дів.
Чи не кожен бажає, щоби до нього ставилися як до представника цвіту нації. Інші — ніхто, плебеї без роду й племені, а я — цвіт нації. Як гордо звучить. Надто гордо.
З військовими зрозуміло, у них робота така. Якийсь сантехнік може сказати: я теж цвіт нації. Працював усе життя за копійки в жеку, ремонтував бабусям крани за магарич. Думав, народ віддячить. Не віддячили.
Скільки надій, мрій, планів пішло прахом через самовпевненість, знають степи, политі українською кров'ю. АТО за два тижні. «Вони не посміють напасти». Швидке закінчення війни. Переможний парад в Донецьку. Кава в Криму. Концерт з виконанням державного гімну в Ялті.
Життя не пробачає помилок. За чиїсь нездійсненні примхи, як от кава в Криму, інші платять своєю кров'ю. Повертатися в реальність ой як не хочеться, попри страждання й смерть багатьох.
Ми переконані в тому, чого немає зараз, що воно буде: перемога, справедлива держава, добробут, щасливе життя. Ця своєрідна віра заважає жити сьогоденням, цінувати кожну хвилину.
Ми вважаємо, нам гарантований успіх. Звідки така самовпевненість? Тому що ми такі. Обов'язково переможемо ворога, подолаємо корупцію, збудуємо сильну державу, піднімемо економіку. Тільки не сьогодні, не зараз. Коли-небудь. Нехай лохторат вірить.
Що заважало перемагати, будувати, створювати, долати, підіймати, розпочинати щось раніше, протягом останніх тридцяти років, ніхто толком не знає, один Бог знає.
Перемагає той, хто постійно, виснажливо працює, хто все життя йде до перемог, хто навчився адекватніше за ворога сприймати реальність. Здається, ця історія не про нас.
