В російському інформаційному просторі помалу набирає обертів кампанія щодо «реваншистських націоналістичних настроїв в новому уряді Казахстану»: до «казахських нацистів» віднесли міністра інформації Аскара Умарова і держсекретаря Каріна Тинимбайули. Найпевніше, список буде розширено.
Але поки подібні заяви не вийшли на рівень центральних ЗМІ і топових пропагандистів. Тобто, в Росії поки немає чіткого позиціонування щодо характеру змін в Казахстані. Тому поки немає і масованої інформаційної атаки. Проте очевидно, що загальні тенденції Росії не до вподоби.
І все ж окремі представники російської влади вже пробують розставити нові витичні і позначити нові «червоні лінії». Той же директор Роскосмосу Роґозін в середу висловився щодо кадрової політики влади Казахстану: «На космодроме Байконур мы не будем рады министру [інформації] Аскару Умарову. Мы его там не ждём». В принципі, звична ілюстрація до типової поведінки Росії на «звільнених/ вмиротворених/ врятованих територіях»: російський чиновник середньої ланки публічно диктує обмеження прав уряду суверенної держави на стратегічних об'єктах цієї ж держави (чи на певних територіях).
Однак все ж призначення на кшталт Умарова, як і призначення чи залишення на ключових посадах старих кадрів, свідчать про досягнення в Казахстані певної угоди еліт. Токаєв не робить надто радикальних кадрових перестановок – натомість наявні політико-економічні клани погоджуються на усунення з системи безпосередньо Назарбаєва і його родини. Система відновлює рівновагу і всі в профіті – наскільки це можливо за російської окупації під виглядом «миротворців ОДКБ».
З іншого боку, вибір саме таких «радикально проказахських» кандидатур (за прогнозованої реакції на них росіян) свідчить, що 30 років політики Назарбаєва минули не дарма. В Казахстані виросло вже практично два покоління, які геть не в захваті від ідей «братньої любові» і єдності з Росією.
Зауважу, що середній вік казахів на сьогодні – менше від 32 років. Кожен п'ятий має вік 14-28 років – тобто, дійсно народився і виріс за Назарбаєва, його проказахської політики та ідей якщо не Великого Турану, то Союзу тюркських держав (де нема місця Росії в жодній ролі). За 70% (13 мільйонів з 18) етнічних казахів це стає одним з головних чинників, з яким змушена рахуватись будь-яка влада республіки.
Чи зможе спонукати до повернення казахської державної ідеології на проросійські рейки окупація від імені ОДКБ – сумнівно за таких умов. Це не може відбутись настільки швидко, щоб Путін елементарно встиг це зробити, навіть якщо припустити повну відсутність спротиву цим зусиллям з боку тюркських держав і США.
