Запит на справедливість живе з людиною весь час її існування. З тих самих часів, коли в первісному племені сильніший відібрав шматок м'яса у слабшого, який роздобув його хитрістю та терплячістю. В результаті груба сила перемогла розум і кмітливість.
Де людині було шукати справедливості? Поруч люди могли лише поспівчувати. Але згодом у племені з'явився вождь. Який поєднував у собі як силу, так й розум і кмітливість. Якщо люди слухалися вождя, то до нього ж йшли за справедливістю, якщо виникали питання. А виникали вони щодня. Кожна людина хотіла чимось володіти. І дехто хотів не просто володіти, а заволодіти. Чужою шкірою, жінкою, сокирою. Та й застосувати для цього силу.
Вождь був першим зародком влади як носія справедливості. Хоча не завжди вирішував питання на користь скривдженого. І не кожний вождь. А насильство продовжувало існувати та розвиватися.
Все одно були в племені розумніші але слабші люди. Та й сусіднє більш чисельне плем'я могло принести чимало неприємностей. Так викристалізувалося право сили. А доки існує право сили, в будь-якій, хай щонайменшій формі, доти буде несправедливість.
Суспільство розвивалося. Влада також. Дійшло до державності. Але й держави більше рівнялись на силу. Сила всередині держави часто трансформувалася у насильство. Насамперед проти своїх громадян. З'являлися автократії, диктатури та інше.
Поступово почав працювати ще один регулятор суспільства — законність. Для тих хто не розумів нічого і рівнявся лише на силу.
Навіщо я про це? Питання запиту на справедливість не нове. Людина може терпіти голод, холод, але з несправедливістю миритися не хоче.
А насильство це не лише репресії. Комунальні служби нарахували зайвого та не хочуть виправляти помилки. Або податкова виставила до сплати зайві суми. Все це також насильство. А неправедний суд? Громадянин може роками бігати у пошуках правди. І натикатися на глуху стіну. Не може перебороти несправедливість у державі за допомогою спеціальної гілки влади у цій державі. Хоче уникнути насильства, але натикається на нове насильство.
Найбільшим носієм насильства, на жаль, завжди є держава. Але й найбільшим носієм демократії як інструмента справедливості також є держава. Хоча й не всяка.
І лише суспільство, а не окрема людина, може перемогти це зло. Ми всі разом. Основні борці проти справедливості ми самі. Але ми роз'єднані власними інтересами. Власні інтереси вищі за суспільні.
Ми обов'язково переможемо на війні. А що далі? Як із питанням справедливості? Швиденько збудуємо нову справедливу систему? Боюся, що швидко не вийде. Потрібен час. Потрібні люди. А після війни будуть нові виклики до справедливості. У сімей загиблих. У скалічених військових. У людей, які втратили все нажите.
То чому ніхто не займається вже сьогодні головним питанням для людей – побудовою справедливого суспільства? Є депутати, чиновники. Але комусь нема до цього діла. А комусь це все невигідно.
Якщо в нашій країні буде ще один Майдан, то він буде «За справедливість». А екскурс у давню історію я навів тому, що все, що відбувається сьогодні, має коріння від первісного ладу. Але хтось ще й досі живе колишніми категоріями. А ми вже дивимось у завтра. У якому немає насильства, зокрема й держави над своїм громадянином.
