Крим. Як пограбування зіграло на сепаратизм
Як і на всьому пострадянському просторі, на початку 90-х років минулого століття у Криму відбувалося пограбування власності. Тільки тут процес мав суттєві особливості.
Внаслідок краху радянського ладу до Криму почали масово повертатися кримські татари (або кримці). Слід сказати, що фактично депортованими з Криму вважаються представники шести національностей. Але кримці представляють наймасовішу національність, піддану суто радянському винаходу — депортації цілих народів.
Їм треба життя влаштовувати, а тут крах держави та масове пограбування у вигляді перерозподілу власності на користь колишньої партійно-господарської номенклатури. У цей процес їх не допустили. Втім, як і представників інших народів. Крим упродовж багатьох років був багатонаціональним. А грабіжник не має національності.
У другому скликанні Верховної ради Криму депутатів-кримців було вже 14 чоловік зі 100. Фракцію очолював нинішній голова Меджлісу Рефат Чубаров. Звичайно, вони дуже болісно реагували на те, що відбувається навколо. А грабіжники держвласності всіляко робили з них опудало для кримчан, щоб відволікти їх від процесу пограбування. А тут ще й землю почали ділити. Приватизація держвласності була зупинена мораторієм 1993 року, що за задумом депутатів мало припинити пограбування. Хоча коли в липні 1995 року мораторій зняли, виявилося, що власність «розчинилася в просторі».
Для приватизації санаторно-курортного комплексу керівництво профспілок створило таке собі підприємство «Укрпрофоздоровниця», якому передало всю власність. Так колективне право на «шматочок для громадянина» опинилося в управлінні групи осіб, які засідали у Києві та вирішували, що кому продати і за якими умовами. Ціни були копійчаними. Умови часто суперечили інтересам продавця. Гроші які нібито мали спрямовуватись на захисту прав працівників, йшли на утримання величезного апарату профспілок, користі від якого не було. До того ж вже з'явилися незалежні профспілки. А безплатних путівок не стало. Вони тепер продавалися за ринковою ціною і будь-кому, хто мав гроші. Адже «прихватизовані» підприємства закривалися і внесків трудящі не сплачували, та й самих трудящих ставало дедалі менше.
Не обійшло це лихо і санаторії. Держава більше не фінансувала курортні путівки. А щоб жити, їм треба було брати курортників. І ось тут злий наш сусід рвонув в атаку. Урядом РФ було ухвалено рішення про заборону купівлі за рахунок профспілок путівок у санаторії за кордоном. Виключення зробили для Криму! Таким чином вони активно влізли у продаж путівок саме до кримських санаторіїв. Різні фонди, типу «Москва-Крим», активно займалися посередництвом у цих продажах. Для прикриття використовувалися всякі дрібні організації «проросійської спрямованості». Таких організацій відразу наплодилося дуже багато. В одному Севастополі їх було мабуть три сотні. Представлялося все як «масовий російських рух», до якого самі маси ставилися досить скептично. Самі російські можновладці завжди воліли працювали з подібними до себе «кашкетами». Навіщо їм було серйозно співпрацювати з якимись громадськими структурами, коли вони завжди могли вирішувати питання з керівництвом країни!
І ось уявіть пересічного кримчанина, з маленькою зарплатою та перспективою мізерної пенсії, якого з одного боку лякають татарами, а з іншого боку всі бачать глобальне розграбування власності. У санаторії, в якому він працює, основний контингент курортників — російські громадяни. Іншої роботи давно ніде немає.
Так, у Криму в 90-х роках формувалася ситуація переваги сусідньої держави порівняно з нашою.
Надалі я наведу конкретні приклади того, що ми самі багато зробили для дискредитації своєї країни в очах кримчан.
